Після поранення Анатолій Левицький на протезі здав на права та повертається до звичного життя

Рік тому про павлівчанина Анатолія Левицького дізналась вся країна. 17 липня 2018 року він отримав важке поранення поблизу Водяного в зоні проведення операції Об'єднаних сил.

За життя українського військового боролися лікарі, його підтримували друзі, рідні, побратими, земляки. Двадцять дві операції, рік лікування та реабілітації.

Тепер Анатолій Левицький повернувся до рідного села. Анатолієм Левицьким розповів Калинівка.City про цей складний рік.

Маленький будинок родини Левицьких знаходиться на околиці села, усього за кілька метрів від лісу. Господар будинку Анатолій Левицький зустрічає нас на ґанку. Молодий чоловік опирається на костур, але пересувається впевнено.

-Протез мені вже видали, але я одягаю його лише коли виходжу десь з дому, - Анатолій Левицький стриманий, лише судина, яка починає швидко пульсувати на шиї, видає його хвилювання. - Найважче було пережити операції, їх, здається, було двадцять дві. А потім була реабілітація в Ірпіні. Знову вчився ходити, вже з протезом. Протез хороший — англійський.

-Ми з побратимами пішли укріплювати наші позиції і там я наступив на міну, - розповідає Анатолій. - Пам'ятаю як хлопці виносили мене, як надавали першу допомогу у шпиталі. Потім мене відправили в лікарню імені Мечникова в Дніпро, а звідти - у Київ.

В результаті вибуху міни Анатолій Левицький отримав важке поранення. Лікарям довелося ампутувати частину лівої ноги, праву, на щастя, вдалося врятувати. Хоча шлях до порятунку був довгим та нелегким.

-У селі, коли почули про поранення Анатолія, здається, не було нікого байдужого. Люди почали збирати кошти на його лікування. Відгукнулися друзі, однокласники, підприємці, учні та вчителі місцевої школи, односельчани. Ми кілька разів відвозили йому кошти на лікування. Перший раз я відвіз до нього маму у Дніпро, а потім ще їздили з учнями нашої школи у Київ, - пригадує Павлівський сільський голова Віктор Кособуцький. - Спочатку ми не говорили Толіній мамі, що він важко поранений. Вже біля відділення реанімації про це їй сказав лікар і жінці стало зле. Довелося ще і її приводити до тями, пояснювати, що треба триматися, щоб підтримати Анатолія, бо йому і так важко. І вона змогла опанувати себе.

-Дуже було важко, але треба було триматися, - зізнається мама Анатолія Ганна Левицька. - Підтримували односельчани, у нас дуже великий рід, допомагали всі родичі.

Для збору коштів на порятунок Анатолія Левицького волонтери Калинівки організовували благодійні концерти, працівники перераховували одноденний заробіток, учні Черепашинецької школи першого вересня минулого року під час акції «Благодійність замість квітів» зібрали кошти на його лікування. Важке поранення павлівчанина згуртовувало людей, які щиро вболівали за нього.

Численні операції, важкі дні і тижні боротьби за життя, довгі місяці реабілітації. Поки українські лікарі боролися за понівечене тіло Анатолія Левицького, його душу зцілювали щирі слова підтримки друзів, рідних, побратимів, земляків, волонтерів і просто небайдужих українців. А найголовнішими ліками та підтримкою було кохання.

З Крістіною Анатолій зустрівся у Маріуполі під час служби. Їх познайомили спільні друзі. Поступово звичайна дружба переросла у кохання.

-Я коли дізналася про поранення, відразу ж поїхала до Толі у лікарню, в Дніпро, — пригадує Крістіна. — Так була з ним постійно, спочатку в лікарні, а потім на реабілітації.

Вже на реабілітації в Ірпіні Анатолій освідчився Крістіні і закохані побралися.

Молода сім’я обживається у Павлівці. Трирічний Вовчик для якого Анатолій став батьком, відкриває для себе сільське життя, вивчає усі закутки бабусиного обійстя, а його мама звикає до життя у селі.

-Все добре, я вже звикла, — каже Крістіна. — Нічого страшного немає. Нам волонтери пропонували залишитися у Києві, але Анатолій не захотів. Сказав, що він хоче у Павлівку, до свого лісу.

Рідна земля дає тридцятитрирічному чоловіку силу, він поступово повертається до звичного життя.

-Я вже їжджу на мопеді, нещодавно здав на права у Вінниці. Тепер зможу ще й автомобілем зможу керувати. Пробую допомагати по господарству. Роблю роботу, яка мені під силу, - розповідає Анатолій Левицький.

Важкі випробовування, які випали на долю військового, позаду. І, як запевняє Анатолій, головне ніколи не опускати руки та боротися за життя, яке тобі дав Бог.