Різдвяні свята вже закінчились, проте їх відгомін ще й досі нагадує про себе солодощами, кутею та обрядовими піснями. Щороку ми чуємо все нові та нові осучаснені колядки, щедрівки та засівні із цікавими незвичними мотивами, і, навпаки, все рідше традиційні та унікальні обрядові пісні, аналогів яким немає в інших українських областях.
Аби зберегти у віках автентичні українські пісні, фольклористи часто мандрують українськими селами у пошуках старожилів, які зберігають у своїй пам’яті справжні скарби. Однією із тих, хто власноруч оберігає автентичну українську пісню від забуття, є Ірина Прядун – жінка, родом з Черепашинець, яка понад 10 років досліджує український фольклор, зокрема й рідної Калинівщини.
Ірина Прядун родом з Черепашинець, проте живе та працює в Києві. Тут, у столиці, жінка викладає у Київському національному університеті культури та мистецтв, а також є учасницею фольклорного ансамблю «Кралиця», з якими часто гастролює по Європі та популяризує українську пісню на Заході.
Ірина Прядун щедрує на дні вшанування пам'яті Степана Руданського у Калинівці
Калинівчани знають пані Ірину скоріше як виконавицю фольклорних пісень, адже окрім щирого та непідробного зацікавлення українською піснею, жінка має неймовірний голос. Почути вживу неймовірне виконання Ірини Прядун мали можливість мешканці Калинівки та Корделівки під час заходів вшанування пам’яті Степана Руданського та фестивалю колядок та щедрівок.
Пані Ірина займається збором українського фольклору вже 11 років. У першу свою експедиція жінка потрапила у 2011 році, навчаючись у Вінницькому училищі культури та мистецтв імені Миколи Леонтовича.
- На той час я була у складі фольклорного ансамблю «Мокоша». Одна з наших викладачок запросила нас із собою у експедицію і ми радо погодились. Тоді для мене це мало справжній «вау-ефект», адже я навіть не уявляла, що такою діяльністю займаються і вона справді комусь потрібна, - розповідає Ірина Прядун. - Пізніше, коли постав вибір спеціалізації, яку я хотіла вивчати надалі, то про факультет фольклористики навіть ніхто не розказував, бо це не вважали чимось престижним чи вартим уваги. Хіба лише згадували про народний спів, але це дещо інше. Народний спів ближчий до академічного, «правильного», а фольклор – це скоріше автентичний, первинний спів, який неможливо вивчити, ним потрібно буквально жити. Фольклорний спів унікальний, він насичений іншими цінностями та іншими акцентами.
За роки дослідження українського фольклору, Ірина Прядун відшукувала справжні пісенні та обрядові скарби у різних куточках України, проте левову частку своїх мандрів вона присвятила дослідженню рідної Калинівщини. Черепашинці, Павлівка, Гущинці, Заливанщина, Голендри, Іванів – це далеко не усі села, де Ірина Прядун мала можливість почути та записати особисто давні пісні.
- Наша місцина дуже багата на календарно-обрядові композиції, яких не знайти в інших регіонах України, не кажучи навіть про Вінниччину. Що найважливіше, у нас збереглися справжні фольклорні колективи, які бережуть справжні пісенні традиції. Вони співають від щирого серця, і таких пісень, яких їх вчили їх батьки та дідусі з бабусями. Наприклад, це ансамбль «Журавка» з Павлівки чи «Надвечір’я» з Іванова. Чи ансамбль «Чопова криниця» з Гущинець та їхня солістка Олена Богомолюк, яка має у своєму репертуарі понад 1000 пісень.
Фольклорний ансамбль "Журавка" на фестивалі в Корделівці
У своїх науково-дослідницьких роботах Ірина Прядун дослідила, зокрема, й тематичні особливості калинівської пісні. Наприклад, серед колядок зустрічаються не лише більш поширені християнські мотиви, але й ті, що присвячені окремо господарю, господині, дівчині та парубку.
- Зі свого досвіду можу сказати, що найкраще збереглися весільні пісні та й загалом пам’ять про старовинні весільні традиції. Коли мова заходить про інші календарно-обрядові пісні, ті ж самі колядки та щедрівки, то тут все складніше, адже часто люди, які діляться з нами цими піснями, не вважають їх чимось важливим. Ми це розуміємо, адже це ніщо інше як наслідок радянського режиму, який методично нищив нашу автентику. Він навіть частково створив своєрідний сегмент «соціального реалізму» української пісні, коли на добре знайомі мелодії людям доводилось класти слова про колгосп, червону армію та партію. Людям хотілось співати, тому доводилось змінюватись «неугодні» тексти та щось більш прийнятне до реалій тих часів.
Ірина Прядун у складі ансамблю "Оксамит" на фестивалі в Корделівці
У своїй співочій практиці пані Ірина також намагається наслідувати традиційний одяг, про який вона дізнавалась у процесі своєї діяльності фольклориста. Для сценічних виступів Ірина Прядун разом із майстринею з Києва створили декілька образів, які відповідають одягу певних українських регіонів.
- На виступах в Калинівці та Корделівці на мені був одяг, який носили на Полтавщині. Тут автентичний пояс, який називається крайка, фартух та справжня лляна сорочка. Верхній одяг, який називають юбкою, та спідниця відшиті за зразками справжнього старовинного одягу, проте із сучасних матеріалів, подібних до тогочасних, - ділиться особливостями образу пані Ірина. - Раніше у мене був інший образ: вінок, довгі стрічки. Після того, як я вийшла заміж, своє сценічне вбрання також змінила. У наших предків за одягом та різними його елементами можна було багато чого дізнатись про її власника. Саме тому я змінила вінок на очіпок із вив’язаною наміткою. Цей головний убір раніше одягали молоді жінки, які знаходяться у шлюбі всього декілька років.
- Ми інколи вперто не цінуємо те, що ми маємо, особливо, коли цей скарб поряд, - каже Ірина Прядун. - Я досі жалкую, що запізно дізналась про фольклористику як таку, адже могла би зібрати ще більше унікальних композицій, яких немає в жодному іншому регіоні країни. Тим не менш, Калинівщина співає і продовжує співати. Головне, не забувати та не соромитись робити це так, як робили це наші батьки.
