Навряд чи Данило та Софія Боровик саме так уявляли день свого весілля - зовсім у іншому місті, без пишного плаття для молодої, без традиційного маршу та урочистої церемонії. Проте війна розпорядилась інакше.
Данило та Софія Боровик
Молодята родом із Київщини: наречений - із Ірпеня, а наречена - із Бородянки, міст які були ареною запеклих боїв російсько-української війни. Саме до Бородянки, Данило та Софія, тоді ще просто закохана пара, поїхали в надії оминути жахи рашистського вторгнення. Проте, вже 26 лютого сюди заїхала колона мордорської техніки.
Ірпінь після обстрілів рашистами
Зруйновані російськими загарбниками будинки в Бородянці
Наступні два тижні Данило та Софія жили під окупацією. Їм довелося покинути свій будинок та переховуватись у підвалі Бородянського психоневрологічного інтернату, де перебували пацієнти та персонал інтернату, а також місцеві мешканці.
Неподалік інтернату російські військові облаштували свій блокпост, тому вони добре знали про те, що тут переховуються сотні мешканців Бородянки.
- Одного дня до нас зайшли якісь оператори та військові, не схожі на тих росіян, що були на блокпості: вони були дуже кремезні, у новій формі та блискучими автоматами. Нам здалось, що це були кадировці. Вони знімали якийсь ролик, мовляв " ми тут допомагаємо людям", аж поки моя мама на емоціях не стала навколішки і почала благати, щоб вони не стріляли в дітей, - розповідає Софія . - Оператор одразу опустив камеру, і потім промовив щось на зразок "давайте заново". Кілька разів намагались зняти цей пропагандистський ролик, але щоразу щось йшло не за їхнім планом.
Молода родина на фоні одного із найбільш впізнаваних символів Калинівки
У колі найрідніших
За два тижні під російською окупацією та життя у підвалі інтернату, Софія та Данило вирішили, якщо їм вдасться залишитись живими, то вони неодмінно одружаться. На щастя, усім людям, що перебували у інтернаті, випала нагода врятуватись.
- Евакуація відбулася цілком несподівано, ми цього не очікували. Усі два тижні, що ми були в окупації, до Бородянки постійно намагались організувати гуманітарний коридор, проте безуспішно: автобуси завжди зупиняли при в'їзді у місто, а потім змушували повертатись назад. Натомість росіяни постійно поширювали інформацію про початок евакуації, але це було неправдою. Так тривало практично усі два тижні, - розповідає Данило. - Нам вдалося виїхати 12 березня: десь близько обіду в підвал спустився директор інтернату й сказав, що усім потрібно чимшвидше зібрати свої речі, бо за нами от-от приїдуть гуманітарні автобуси. Спершу ми допомагали облаштуватись в автобусах людям похилого віку та тим, хто потребував цього найбільше - наприклад, "лежачим" пацієнтам інтернату. Далі була багатогодинна дорога до Коростишева, де ми нарешті опинились у безпеці.
Через кілька днів молода пара потрапила на Калинівщину, до родичів. Тут також знайшли прихисток рідні Софії та Данила.
Подружжя розповідає, що спершу їх дуже лякали сирени, що були для них, які пережили окупацію, дуже незвичними.
- Біля інтернату, де ми переховувались, росіяни розгорнули свою техніку і "градами" обстрілювали населені пункти в бік Макарова, постійно літали винищувачі та гелікоптери, пролітали ракети. Найстрашніше, що до всіх цих звуків ми звикли, а тут, у порівняно безпечному місті, ставало моторошно від звуків сирен.
Данило та Софія стримали обіцянку, яку дали один одному у Бородянці, та 1 квітня у Калинівці зареєстрували шлюб. Адже кохання сильніше навіть за війну.
