Понад 10 мільйонів українців вимушено покинули свої будинки через війну, яку розв'язала росія проти нашої держави, стали біженцями та внутрішньо переміщеними особами. Ця статистика просто шокує: понад чверть населення України, рятуючись від жаху війни, покинули свої оселі. Більше двох тисяч людей отримали прихисток у Калинівській громаді.
Калинівка.City розповідає історії українців, які через війну покинули рідні місця та знайшли прихисток у Калинівській громаді.
"... Нас немов вигнали з рідного міста..."
Алла Букреєва оселилась разом зі своєю родиною в Павлівці, за понад 700 кілометрів від рідного Харкова, який у перші години війни відчув удари російських ракет.
Разом із чоловіком Андрієм, синами-близнюками - 19-річними Євгеном та Микитою, та 4-річним Іваном - вони 5 днів переховувались у харківському метро та підвалах багатоквартирних будинків, аж поки не вирішили: залишитись у рідному місті просто небезпечно.
- Нас розбудили звуки вибухів приблизно о 4:30 ранку. Одразу ми й не зрозуміли, що відбувається, а у вікні вже виднілись мерехтіння і чоловік сказав, що почалась війна, хоча жодних офіційних повідомлень тоді ще не було, - описує свій ранок 24 лютого харків'янка Алла Букреєва. - Я терміново зателефонувала старшим синам, які саме тоді працювали на нічній зміні.
Алла Букреєва із сином Іваном
Перший день війни родини Букреєвих минув у пошуках безпечного місця: спочатку у коридорі своєї квартири, потім у метро, де переховувались тисячі харків'ян. Регулярні ракетні обстріли та бомбардування ворожої авіації пошкодили електромережі, тому район, де мешкає родина пані Алли, залишився без освітлення. Рішення про евакуацію було вимушеним.
- Ми їхали практично в нікуди, обираючи локації для нічлігу та прихистку лише за допомогою смартфона. Кількість автомобілів, які виїздили з Харкова, була колосальною: за перший день ми проїхали всього 100-150 кілометрів. Ночувати було ніде, адже готелі чи квартири або не надавали своїх послуг, або виставляли якісь космічні ціни. Змогли переночувати у Полтаві, наступного дня у Кропивницькому, а потім два дні спали в автомобілі. Таким чином ми доїхали до Чернівців.
У столиці Північної Буковини родина Алли Букреєвої довго не затрималась: родичі її чоловіка, які зупинились у Павлівці, запропонували їм оселитись у селі Іванів, де у місцевому інтернаті також надавали прихисток для вимушених біженців. Вже у Павлівці один із місцевих чоловіків, який чергував на блокпості, запропонував їм залишитись у сусідньому будинку.
- Тиждень я просто плакала, практично постійно, - каже Алла. - Мене настільки вразило те, що ми в чужих людей, усі допомагають - мені було дуже незручно. Плакала від того, що нас немов вигнали з рідного міста, що усі друзі і знайомі десь далеко, що у нас нічого з собою не залишилось. Це жахливе відчуття. Я тиждень плакала і збиралась з думками.
Будівля Харківської ОДА після влучання російською ракетою 1-го березня 2022 року. Тоді загинуло більше 10 мирних харків'ян. Фото: УНІАН
Через день після того, як родина Алли зупинилась в Павлівці, її чоловік Андрій разом із її синами Євгеном та Микитою стали на облік у місцевому центрі комплектування та соціальної підтримки (колишній військомат), ще за кілька днів Андрій знайшов собі роботу у Калинівці.
- За кілька днів, коли ми хоч трохи освоїлись на новому місці, Андрій вирішив знайти роботу. Зайшов на сайт із пошуку роботи, зателефонував за кількома вакансіями і його запросили в одну із місцевих компаній таксі: до війни він працював далекобійником, а останні пів року працював таксистом у Харкові. Новоспечені колеги дуже тепло його зустріли, познайомили з містом, давали йому більше замовлень. Також цікавої була увага пасажирів: наша родина російськомовна, тому Андрій вітається з пасажирами російською. Переважна більшість людей з розумінням до цього ставляться, розпитують про те, звідки він та як сюди потрапив. Був навіть смішний випадок, коли одна з пасажирок просила сказати Андрія "паляниця", а інші пасажирки дуже за неї перепрошували.
"...Вертольоти летіли дуже низько, можливо метрів 30 від землі, ми буквально бачили московських кулеметників..."
У Калинівській громаді свій прихисток також знайшли мешканці села Мощун, що неподалік вже горезвісного Гостомеля: пані Марія Тухота, її донька Світлана з чоловіком Олександром, онук, зять та його рідні. Село, де мешкає їхня родина, опинилося в зоні активних бойових дій буквально у перші години атаки рашистів: буквально за кілька кілометрів звідти розташований аеродром, який став однієї із перших мішеней ворожої авіації та десанту.
- В перші години війни ми з місцевими чоловіками почали будувати блокпости з усього, що було під руками: викладати мішки з піском та бетонні блоки у нас часу було, адже ворог був надто близько. Поки ми складали автомобільні скати, над нами почали пролітати російські вертольоти, які прямували до аеродрому біля Гостомеля: нарахували не менше 18-ти. Ці вертольоти летіли дуже низько, можливо метрів 30 від землі, ми буквально бачили московських кулеметників, - розповідає Олександр Табунщик.
Марія Тухота (ліворуч) з донькою Світланою Табунщик
Вони із дружиною Світланою до останнього планували залишитись у рідному селі Мощун, адже щиро вірили, що населений пункт, у якому мешкають трохи більше 800 людей та не розташовано жодного військового об'єкта, не стане мішенню окупантських військ. Проте зустрівши героїчний опір українських захисників на околицях Ірпеня, Гостомеля та Бучі, окупанти спробували прорвати оборону саме у напрямку Мощуна. Звісно ж, кремлівська "хірургічна точність", яка за мордорськими заявами мала вражати лише військові об'єкти, передбачає нещадні обстріли житлових будинків та мирного невеликого села. Після 8 днів обстрілів, постійної небезпеки, та "життя" в погребі, родина Марії Тухоти все ж таки покинула рідне село.
- Зранку того дня на свій превеликий подив по нас приїхали мій син та зять. Саме вони переконали нас покинути Мощун, - розповідає Світлана Табунщик. - Ми навіть не забирали багатьох своїх речей, взяли буквально документи та кілька речей. Мій батько вирішив залишитись в селі, хоч як ми його не переконували їхати з нами. Пізніше знайомі, які залишились в Мощуні, сказали, що тато загинув, а наш та сусідський будинок знищені...
Такий вигляд має село Мощун після систематичних обстрілів ворожої артилеріїФото: Телеканал НТА
Після евакуації з рідного села почалась довга дорога у пошуках безпечного місця, яка тривала майже тиждень. Вони були у Львові та Луцьку, проїхали сотні, якщо не тисячі кілометрів, ночували просто в автомобілях, та все ж потрапили у Павлівку, куди їх запросили друзі Олександра Табунщика.
- Нас тут дуже гарно прийняли, мови немає. Як тільки ми приїхали, у будинку вже була їжа та речі першої необхідності, постійно заходять сусіди, допомагають усім чим можна. Ми дуже вдячні, правда, але нас тягну додому, дуже хочеться додому, - каже Марія Тухота.
Поки родина пані Марії та її доньки перебувають у безпеці, в селі Павлівка, намагаються повернутись до того, що в такій страшній ситуації можна окреслити як "звичайне" життя. Проте навіть порівняно тихе та спокійне небо не може замінити для них рідних людей та рідні місця, які невідворотно постраждали від рук московських виродків.
- Усі мої думки там, в Мощуні, - каже Світлана Табунщик. - Я знаю, що там немає де жити, але попри все ми з чоловіком готові туди їхати і відбудовувати своє, навіть якщо доведеться жити в наметі.
"... Над буханцем хліба мені хочеться плакати ..."
Людмила Поклад з Чернігова прожила в російській облозі 18 днів, 18 днів під обстрілами важкої техніки, "градів" та "ураганів", авіабомб, які методично руйнували місто та вбивали мирних мешканців старовинного міста. Нині вона у порівняній безпеці та знайшла прихисток у Павлівці, проте без сліз розповідати про пережите їй складно.
- Я ніколи не могла уявити, що мені доведеться пережити війну. Я до останнього переконувала колег та знайомих, що війни не буде, бо хіба може бути війна у ХХІ столітті у центрі Європи? Виявляється, може... - розповідає Людмила Поклад. - Мій ранок 24 лютого розпочався із дзвінків від керівництва із проханням поки не йти на роботу (пані Людмила працює у дошкільному закладі - ред.). Мене попросили повідомити батьків, щоб ті ні в якому разі не приводили дітей у садочок. Це були перші години, коли вірити у те, що за вікном війна не хотілося. Якщо чесно, то мені й зараз інколи не хочеться вірити, що все це реально, що все це справді сталося.
Людмила Поклад
Пані Людмила з чоловіком, дітьми та онуком зустріли війну у рідному Чернігові. Вони не поспішали покидати місто, адже сподівались, що цивільні об'єкти не будуть мішенями для ворожих ракет, але коли снаряди почали прилітати у сусідні будинки, то ці сподівання швидко розвіялись.
- Перші кілька днів ми жили у квартирі, ночували на підлозі, у коридорі та навіть у під'їзді, між несучих стін. Проте коли у сусідні будинки почали влучати ворожі снаряди, то ми переїхали до приватного будинку. Тим не менш, ми не могли відчувати себе у безпеці, - розповідає Людмила Поклад. - У перші кілька днів ми ще мали блага цивілізації. Поступово зникло електропостачання, потім вода, найдовше "тримались" газові комунікації. До міста як-не-як добивались волонтери, адже гуманітарні коридори окупанти постійно обстрілювали, але я найбільш жахливим є те, що люди гинули просто на місці. Тут бомба влучила у багатоквартирний будинок - понад 40 людей загинуло за лічені хвилини, там люди стояли у черзі за хлібом біля магазину - снаряд убив майже 10 людей.
Жахи війни змінили побут пані Людмили та її чоловіка: вони прокидались та засинали від звуки обстрілів, ділились останніми скибками хліба та разом із сусідами носили воду із річки Десни.
- Ніколи не могла уявити, що маючи в кишені гроші, мені доведеться надрізати один батон для себе з чоловіком 18 днів, - не приховуючи сліз розповідає пані Людмила. - За 18 днів ми навчились розрізняти звуки війни. Наприклад, ми відрізняли ворожі обстріли від роботи наших ЗСУ: чутно вибухи, але нам від них спокійніше. Зараз людей, які залишились в Чернігові, лякає тиша. За 18 днів облоги ми жили за графіком війни: прокидались о 4-5 ранку, бо саме тоді починались перші авіанальоти, і засинали під гуркіт вечірніх обстрілів. Після життя в облозі, прокидатись у тиші стало чимось дивним.
Рашисти понад місяць нещадно обстрілювали місто літаками та артилерієюФото: ВВС Україна
Людмилі Поклад все ж вдалося покинути місто разом із дітьми та онуком, чоловік вирішив залишитись у Чернігові через стан здоров'я. Пані Людмила розповідає, що виїздити на власному транспорті було єдиним шляхом для порятунку, адже гуманітарні автобуси окупанти регулярно обстрілювали. Дорогу до Києва, яка у мирний час займала менше двох годин, вони подолали за понад 7 годин. У Павлівці Людмила Петрівна живе у матері військовослужбовця, який з перших днів стояв на захисті Чернігова.
- Я дуже розчулена тим, як місцеві мене зустріли та постійно допомагають й підтримують. То принесли великий шмат сала, то ще якоїсь їжі, поселили у величезній кімнаті з усіма зручностями, за все це я безмежно вдячна усім цим людям. Проте мені важко дається сон, а над буханцем хліба мені хочеться плакати, адже я починаю думати про людей з мого рідного міста, які зараз не мають навіть цього. Чоловік мені постійно телефонує, заспокоює, але моя душа болить за Україну та наше місто, за те, яку біду принесли на нашу землю московити.
Тут, у Павлівці, чи не єдиною розрадою для Людмили Поклад стала творчість. Ще у мирний час вона спробувала малювати картини за номерами, які стали особливо популярним протягом останніх років. За кілька тижнів у Павлівці пані Людмила вже намалювала декілька картин, у яких вона знаходить для себе розраду та спокій, трохи відволікається від важких думок, переживань та безперервного читання новин з фронту, а готові вироби дарує павлівчанам, які прихистили її та постійно допомагають.
Фото: Главком
Попри все, пані Людмила вже готова повертатися до рідного Чернігова та разом із містянами відбудовувати руйнування, які приніс в Україну рускій мір.
- Чернігів - це дуже гарне, старовинне місто, з чудовою архітектурою, віковічними церквами та сучасними парками, комфортне та зручне. Саме таким воно було до 24 лютого, - каже Людмила Петрівна. - Тут я прожила усе своє свідоме життя, тут заробила усі свої 50 років трудового стажу і дуже люблю своє місто. Боляче розуміти, що після сорока днів постійних обстрілів та ракетних ударів, орієнтовно 70% інфраструктури міста пошкоджені або знищені. Знищили політехнічний університет, куди вже у вересні мріяв вступити мій онук, усе це знищено ордою. Коли дивлюсь фотографії нашого міста, то думаю лише про одне - аби не було гірше. Для себе я вирішила, що маю привезти звідси до Чернігова не лише їжу та медикаменти, але й кілька пар робочих рукавиць. Ми все відбудуємо, все разом відновимо.
"... Я схрещувала пальці і просила Бога, щоб бомба впала не на нас..."
«Це серце війни, яке ще б'ється», - так президент Володимир Зеленський сказав про Маріуполь, що перебуває в оточенні російських військ вже півтори місяця. Маріуполь уже став символом стійкості українського духу та містом-мучеником, яке окупанти знищують з перших днів повномасштабного вторгнення.
Вікторії Тичкіній разом зі своєю родиною вдалося покинути оточений Маріуполь майже місяць тому, а останні декілька тижнів вони мешкають у Дружелюбівці.
Початок повномасштабного російського вторгнення, яка розпочалося 24 лютого, Вікторія зустріла на металургійному заводі «Азовсталь», де вона працювала у нічну зміну.
- До початку повномасштабного вторгнення, по місту ходили чутки про те, що щось може статись, але паніки як такої ще не було. Насамперед, ми вже мали досвід 2014-2015 років, коли Маріуполь постраждав від обстрілів, тому приблизно уявляли, як діяти в разі небезпеки. - розповідає Вікторія Тичкіна. - Ми навіть не думали, що місту загрожує серйозна небезпека, сподівались, що за кілька днів наші Збройні Сили дадуть ворогу відсіч і ми зможе повернутися до нормального життя.
Вікторія Тичкіна
В перші дні Вікторія разом із чоловіком та донькою покинули свою квартиру у лівобережній частині міста, адже саме цей район найбільше постраждав від обстрілів у січні 2015 року, та тимчасово переїхали до своїх друзів, які живуть у західній частині міста. Навіть попри те, що звуки обстрілів та артилерійських канонад з кожним днем ставали все гучнішими та ближчими до міста, родина Тичкіних не планувала покидати Маріуполь, адже сподівалась, що війна не зачепить мирне місто, та й їхати було просто нікуди.
Однак вибухи ставали все гучнішими, снаряди почали долітати у сусідні будинки, і уже 6 березня Вікторія Тичкіна разом зі своєю родиною та друзями перейшли ночувати до підвалу їх багатоквартирного будинку, де вже ховались від обстрілів та авіабомб десятки інших мешканців Маріуполя.
- По-справжньому страшно стало, коли з вікон почало вилітати скло. Один із мешканців будинку просто вийшов покурити на балкон, а уламками скла йому дуже сильно поранило ногу. Зашивали рану йому рятувальники, які в той момент працювали неподалік, я та ще декілька людей асистували їм. Буквально кожна хвилина несла загрозу тобі чи людям, які поруч з тобою, - розповідає жінка.
У підвалі маріупольської багатоповерхівки ховалася від обстрілів і родина Ольги Поліщук. До вторгнення росії родини Тичкіних та Поліщуків були ледь знайомі, але спільна біда згуртувала їх. Ольга Поліщук розповідає, що за три тижні життя в повній облозі, вони навчились жити та підлаштовувати свій побут під графік війни.
- Уявіть: от закінчився обстріл, звуки вибухів вщухли. Ми вже знали, що у нас десь 40 умовно спокійних хвилин, поки наші захисники відкриють вогонь у відповідь або окупанти змінять свої позиції. І ось за цей час ти можеш швиденько вибігти на вулицю, щось приготувати, чи збігати в квартиру, елементарно помитись. Буває, не розрахуєш час, і чуєш свист літака на містом і просто думаєш: на тебе чи не на тебе? - описує свої будні в облозі Ольга Поліщук. - Інколи, коли у небі було чутно, як летить бомбардувальник, я схрещувала пальці і просила Бога, щоб бомба впала не на нас. Але потім ловила себе на думці: якщо не нас, то на когось іншого, хтось інший загине. У такі моменти ми ніби відчували провину, що ми в цей день залишились живими.
Російські бомби хаотично знищують Маріуполь і до сьогодні
Важкі дні життя в нелюдських умовах змінюють не лише побут людей, але й систему цінностей та сприйняття цілком звичних речей. Зокрема, Ольга Поліщук каже, що за три тижні життя в облозі вона по-новому почала сприймати кожен ранок.
- Коли я прокидалась, то перше, що робила, це намагалась зрозуміти, чи я ще жива. Можливо, це звучить моторошно, але такою була наша буденність і такою вона залишається для десятків тисяч мешканців нашого Маріуполя, які ще залишаються в місті. За ці три тижні для нас стали звичними розмови про те, чи доживемо ми до вечора, чи, якщо пощастить, до завтрашнього ранку. У такі моменти твоє життя зводиться до того, щоб приготувати їжу, знайти воду та вберегти свою родину від чогось поганого. І просто чекати, що буде далі.
За словами очільника Донецької ОВА, понад 95% інфраструктури Маріуполя пошкоджені або зруйновані рашистамиФото: ТСН
- Поки українські військові контролювали наш район, то вони роздавали свої сухпайки, воду, та й загалом допомагали усім, чим могли. З порту возили хліб, який почали випікати місцеві люди у саморобній печі, ми ділили кілька буханок на два-три дні для кількох десятків людей, - згадує побут в осадному місті Вікторія. - Дуже рідко до нас «проривались» волонтери, але вони не могли привезти багато продовольства, максимум для кількох родин, адже окупанти або забирали частину їжі, або не пропускали великі вантажівки.
Подальше перебування у місті ставало дедалі загрозливішим, тому родини Тичкіних та Поліщуків зрозуміли, що необхідно евакуюватись. Чи не єдиним дієвим способом покинути місто був виїзд на своєму транспорті.
- У нас було лише одне авто, а виїжджати ми вирішили двома родинами. Другу автівку нам віддав український військовий. Вона була страшно пошкоджена, передня обшивка машини була повністю відсутньою, побите лобове скло, одна фара відпала у дорозі, але це авто могло їхати і вивезти нас з міста, і це було найважливішим, - розповідає Ольга Поліщук, яка проїхала за кермом цієї автівки близько 1000 кілометрів.
На цьому автомобілі маріупольці доїхали до Дружелюбівки
Вікторія Тичкіна та Ольга Поліщук із родинами спершу поїхали до села Мелекіно, що у 20-ти кілометрах від Маріуполя, яке на той час вже було під контролем окупантів. Після 4 днів у Мелекіному, вони вирішили, що залишатись на окупованій території не можуть, та рушили на неокуповану територію. Спершу попрямували до Запоріжжя. По дорозі їх авто потрапило під обстріл неподалік Василівки: осколок "прошив" авто наскрізь, і, на щастя, нікого не поранив. Після Запоріжжя маріупольці вирушили до Дніпра, а звідти рушили без пункту призначення, просто подалі від війни. 26 березня, через 10 днів після того, як родини наших героїв покинули Маріуполь, вони знайшли прихисток у Дружелюбівці.
- Люди, що тут мешкають, точно варті назви цього села. Нас зустріли пізно ввечері, прихистили, нагодували та дали дах над головою. Місцеві постійно до нас приходять, несуть одяг, їжу та гроші. Мені здається, у Дружелюбівці нам подарували більше речей, аніж залишилось у Маріуполі, - жартує Вікторія Тичкіна.
За словами Ольги Поліщук та Вікторії Тичкіної, місцеві мешканці та волонтери дуже тепло та гостинно зустріли їхні родини. Родини переселенців намагаються не залишатись у боргу та допомагають активістам готувати гуманітарні вантажі для мешканців Київщини, яких уже звільнили з-під рашистської окупації.
- Нам приносили допомогу матері, дружини та сестри хлопців, які зараз захищають усю Україну та зокрема наш рідний Маріуполь. Зараз ми всі працюємо заради нашої спільної перемоги, - переконана Вікторія Тичкіна.
Пані Вікторія не знає, коли вона зможе повернутись до Маріуполя, адже місто практично знищене, його частково контролюють окупанти, а у місті тривають бої - українські військові продовжують тримати оборону. У Маріуполі досі залишаються мама, бабуся та брат Вікторії.
- Останні кілька місяців я відвідувала курси з психології, де нам розповідали, що минуле має залишатись у минулому, і взагалі потрібно жити сьогоднішнім днем та майбутнім. Але зараз я не знаю, як сприймати цю тезу, адже у минулому нам довелось залишити практично усе своє життя, а теперішнє мені складно будувати, бо я не уявляю свого майбутнього. Це дуже важко усвідомлювати, проте ми не втрачаємо віри, що нашим захисникам вдасться відстояти наше місто, і ми зможемо повернутись до Маріуполя.
