4 лютого є офіційним Днем боротьби з онкологічними захворюваннями.
-Основна мета цього дня – це нагадати суспільству про існування такої глобальної проблеми, як онкологічні захворювання, привернути увагу до неї, нагадати, наскільки поширений та небезпечний рак і що треба робити, щоб запобігти цій хворобі, а саме – активно впроваджувати у життя заходи щодо його профілактики та ранньої діагностики, лікування, - каже лікар-онколог Калинівської центральної районної лікарні Володимир Присяжнюк. -Хоч рак і надалі залишається нещадною, підступною й смертельною хворобою, у багатьох випадках їй можна запобігти. Все залежить від самого хворого. Чим раніше хворий звернеться за медичною допомогою, тим більше шансів на одужання у нього. Якщо рак почати лікувати на першій стадії, то одужання настає у 100 відсотках випадків, на другій - 80%, на третій – 25-30%, на четвертій – одужати можуть лише 5-8 відсотків хворих.
Людей, які перемогли рак, чимало. А от розповісти свою історію боротьби з хворобою погодиться не кожен.
Багато хто боїться говорити про перемогу над раком, бо переживає, що хвороба повернеться, або воліє забути усе, немов страшний сон. Утім багатьом людям, кому повідомили цей діагноз, успішні історії необхідні для прикладу, натхнення та підтримки.
Калинівка City знайшла двох калинівчанок, які погодились розповісти свої життєві історії.
В однієї з них рак діагностували на першій стадії, в іншої — на четвертій, але вони знайшли в собі сили, найперше психологічні, для боротьби з хворобою. Можливо, для когось їхні історії стануть прикладом того, як не опустити руки у важку хвилину, чи мотивацією для майбутньої перемоги над хворобою.
Тетяна Сінкевич
м.Калинівка
Я захворіла у 2008 році. Були слабкість, кашель. Думала, що простудилася і сама себе лікувала. Лише коли стало зовсім зле, і я уже не вставала з ліжка, тоді звернулася у лікарню. Там я дізналася, що у мене рак легенів четвертої стадії. Лікарі не давали жодних шансів на одужання, але я ухопилась за останню соломинку.
Так почалися довгі два роки боротьби із хворобою. Вісім хіміотерапій, інтенсивна терапія. Дві хіміотерапії були критичними. По невідкладній допомозі мене відвезли у Калинівську районну лікарню, де мене продовжили лікувати калинівські медпрацівники: брали препарати у Вінниці, а хіміотерапію проводили у Калинівці. Думаю, що це мене й врятувало, бо мій лікар, Володимир Присяжнюк, докладав усіх зусиль, щоб мені допомогти. Виводив мене із кризового стану після кожної хіміотерапії. У Вінниці, де великий потік хворих, ніхто не приділяв цьому уваги, не розказував, які симптоми мають бути після хіміотерапії, як з цього виходити. Відкапали — і відправили додому, а ти там сама вибирайся як можеш. У мене після чергової хімії почався стоматит, я не могла навіть ковтнути води. Володимир Миколайович Присяжнюк ставив мені спеціальні крапельниці, радився із професором, як мені допомогти.
Нещодавно я перехворіла на COVID і можу запевнити, що його симптоми ідентичні із тим, що я відчувала тоді, після «червоної хімії».
У критичні моменти, коли я знаходилася за крок до смерті, зрозуміла, що жила не так, цінувала у житті не те, щоразу роїлися думки про те, що потрібно щось змінювати, що треба жити по-іншому. Тоді мені у руки потрапила книга Валерія Синельникова «Возлюби свою болезнь», я прочитала її і почала по-іншому ставитись до своєї хвороби, бо зрозуміла, що наші хвороби — це не Божа кара, а допомога переосмислити своє життя, те, як ми живемо і для чого.
Я почала їздити по церквах, працювати з психологом, займатися самовдосконаленням та переоцінкою свого життя. Створила громадську організацію, де навчаю діток, працюю з батьками. Напевне, все разом і дало позитивний результат.
Сьогодні, коли до мене звертаються за порадою, я кажу, що немає чудодійних ліків, які відразу ж допоможуть. В першу чергу, людина має зрозуміти, що без змін у своїй свідомості, не відбудуться зміни в її організмі. У моєму випадку — це Бог, книги з психології, які допомагають змінити свій світогляд та пізнати себе, а також лікування. Все у комплексі. Без якоїсь із цих складових мене такої, як я є нині, не було б.
Наталія Білей
м.Калинівка
Із цим невтішним діагнозом після операції та променевої терапії я вже живу майже шість років. Живу, радію і дякую Всевишньому щодня за кожен подарований і недаремно прожитий день.
Я плакала всього один день. Тоді, коли мені зателефонувала до Києва, де я на той час працювала, лікарка із Калинівки. Мені було страшно. Було лячно перед невідомістю. Мені не хотілося йти з цього прекрасного, попри всі негаразди, світу. Тому я гарно виплакалася на самоті один день і сказала собі: «А тепер ти береш себе в руки і починаєш боротися. Ти — сильна, у тебе все вийде».
Моїм найбільшим стимулом на той час (та й натепер) були й залишаються мої діти й онуки. Найменшій, Машуні, не було ще й року. І я поставила собі надвисоку планку — не тільки одужати, а й дожити до її весілля, і полечку на два боки врізати. Ось так!
У мене була перша стадія хвороби, тому, як запевнила лікарка-хірург, шанси повністю одужати були високими.
Операція минула вдало. П’ятнадцять сеансів променевої терапії, щоправда, мене виснажили настільки, що близькі не впізнавали. Але все ж не зламали волю. На той момент я вже чітко знала, як я буду жити після операції. Що їсти, які ліки пити. Чим займатися. Інтернет, спеціальна література, поради друзів, однокурсників. Дослухалася до всіх. Відчувала звідусіль колосальну підтримку. І це додавало сил і вселяло віру, що все буде добре. Я відкинула далеко від себе розпач. Намагалася більше спілкуватися з позитивними людьми, оптимістами по життю. Читала гарні книжки і дивилася світле, наповнене любов’ю кіно. Якомога більше часу проводила з рідними мені людьми. Здійснила свою давню мрію — майже тиждень провела зі старшим онуком у Львові.
Позитивні емоції у боротьбі з будь-якою болячкою зцілюють не менше, ніж пігулки! А то й ще краще! Бо якщо ти опускаєш руки, ходиш похнюплений, жалієш себе і чекаєш співчутливих зітхань від людей, котрі тебе оточують, то хвороба дуже швидко поставить навколішки і доб’є. Це непросто. Це навіть дуже важко. Але все ж легше, ніж здатися й згасати у муках.
Окремо хочу поділитися своїм досвідом, які ліки вже шостий рік є завжди у моєму арсеналі. Вони не з аптеки, а від нашої Матінки Природи. Перший еліксир здоров’я — спиртовий чи на домашній горілці настій гриба веселки. В інтернеті є багато інформації, як його готувати й вживати. Я ж пропиваю на рік два курси — навесні й пізньої осені. Збираю і готую сама, оскільки це природне диво росте в наших лісах. Сама заготовляю шипшину й трави — чебрець, полин, ромашку, звіробій, м’яту. Це для чаю. Навесні заготовляю корінь лопуха й кульбаби. А ще пирію. Це дуже сильні ліки. Як їх готувати й вживати — в інтернеті є вичерпна інформація. Шипшину, заварену з вишневими гілочками, я п’ю замість води. Коли хочу. А натщесерце, відразу після сну, тільки теплу воду з лимоном. Для цього я фрукт ошпарюю, кладу в морозилку і потім ріжу кілька шматочків на склянку води. Півгодини чекаю, поки вода «попрацює», а вже потім снідаю.
А тепер трохи про їжу. Я майже не вживаю смажене м’ ясо. Віддаю перевагу відвареній індичатині та яловичині, домашній курятині. Сало з часничком — щодня! Бажано з житнім хлібом. Квашені або свіжі овочі. Салати із нерафінованою олією. Домашній сир й сметанка. Молоко дуже рідко. Хіба з кавою. Від кави відмовитися не змогла, хоча, може, й варто. Хліб намагаюсь їсти солодовий, на заквасці, але житній люблю саме на дріжджах. Печені яблука й гарбуз, страви з квасолі, гороху, чечевиці, булгуру, вівсянки та інших корисних круп. А ось картоплю стала їсти зрідка. Перевага — печеній. Часом дозволяю собі з солодкі смаколики, гарні цукерки, шоколад. Але переконалася у перевазі над ними сухофруктів з медом і горіхами.
Загалом я не обмежую себе аж занадто «забороненими» стравами чи напоями. У гостях п’ю коньячок і навіть їм смачний шашлик і ласую тортиком. Але у повсякденні намагаюсь уникати того, що більше шкодить, аніж дає користі. Вітаміни C i Д, пишуть вчені, є найбільшими ворогами раку, який ще називають грибковим захворюванням. Грибки не живуть в кислому середовищі. До слова, ковід-19 також не любить цих вітамінів. Тому за майже шість років я жодного разу, слава Богу, не хворіла грипом чи ГРВІ. В родині фактично всі перехворіли на ковід, а я, спілкуючись з ними постійно, в новорічну ніч мала кілька годин температуру 37.3. Досі не знаю, що це було...
Підсумовуючи свою розповідь, хочу повторити ще раз: онкологія — це сьогодні вже не вирок. Слухайте свій організм і звертайтесь до лікарів, щоб пройти обстеження, відразу, як тільки відчуєте якісь негаразди. Я не знаю, скільки Господом і долею мені ще відміряно, але рання діагностика хвороби зіграла, вважаю, значну роль в тому, що я одужала і нині радію життю.
Неможливо про все написати в невеличкій газетній статті. Якщо комусь із читачів буде потрібне особисте спілкування, мої контакти є в редакції, у фейсбуці, вайбері. Будьте всі здорові, а відтак — щасливі!
