16 травня в Україні відзначають День пам’яті жертв політичних репресій.
Цей день в Україні відзначають щорічно у третю неділю травня з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології.
Кількість жертв політичних репресій в Україні не піддається підрахунку – це неймовірні цифри. Деякі фахівці вважають, що за період від початку 20-х і до кінця 80-х років ХХ століття, тобто за час правління більшовицько-комуністичного режиму, в Україні було заарештовано майже півтора мільйона осіб.).
За даними Інституту національної пам’яті тільки у період «Великого терору», у 1937-1938р.р., на території тодішньої УРСР були засуджені 198 918 людей, з яких близько двох третин – до розстрілу, решта були відправлені до в’язниць і таборів.
Терор і репресії вразили майже всі верстви українського населення: науковців, політиків, військових, священників, представників культури, селянство.
Калинівка Сіty у День пам’яті жертв політичних репресій в Україні знайомить своїх читачів з кількома неймовірними історіями репресованих земляків.
Квиток із Франції у сталінські табори
Двадцять третього вересня 1929 року консульство СРСР у Львові адресувало Олені Ковальчук листа такого змісту: «Консульство СРСР у Львові при цьому надсилає Вам візу на в’їзд до СРСР. Ця віза дає Вам право переїзду кордону через Волочиску або через Шепетівку. Віза важна до ̶д̶о̶ ̶3̶0̶ ̶в̶е̶р̶е̶с̶н̶я̶ ̶ц̶.̶р̶.̶ ̶ (перекреслено і зроблено помітку - до 15 жовтня 1929року – авт.) цеб-то до зазначеного числа Ви повинні переїхати Державний Кордон СРСР… По приїзді до СРСР Ви можете там порушити клопотання о принятті Вас до громадянства СРСР.
Клим Ковальчук був неписьменним, а тому замість підпису ставив відбиток пальця
Одночасно Консульство повідомляє, що брати на подорож (на Раяднській території) (так в документі-авт.) гроші в червінцях або рублях (взагалі в валюті СРСР) - не дозволяється, ліпше брати гроші в долярах, які можна обміняти вже на території СРСР, на прикордонній станції…»
Олена жила у Польщі, а її чоловік Клим Ковальчук - у Павлівці, уже минув рік як він повернувся з-за кордону у рідне село. І от тепер вона, іноземна громадянка, їхала до чоловіка в СРСР. Хіба знала вона тоді які випробування чекають на їхню родину у майбутньому.
Рівно через вісім років від дати, зазначеної на листі з консульства, 23 вересня 1937 року, начальник Калинівського райвідділу НКВД молодший лейтенант держбезпеки Вяткін підпише постанову про арешт «г-на Ковальчука Климентия Тарасовича 1898 года рождения, уроженец с.Павловки Калиновского р-на, украинец, единоличник, подданства СССР, не грамотный, бывший петлюровец, был в эмиграции в Польше и во Франции, в СССР возвратился в 1928 году, проживает в селе Павловка, занимается с/хозяйством, проводит к-р. работу направленую на подрыв существующего строя…
Выражает антисоветские выражения и эмиграционные тенденции а также занимается к-р. агитацией распространяет клевету на Советское правительство и восхваляет буржуазные порядки в Польше и во Франции».
Петлюрівець, зі зброєю в руках воював проти більшовиків, жив за кордоном, «женат Ковальчук на галичанке которая приехала из Польши в СССР по его ходатайству в 1930 году и поддерживает письменную связь с родными находящимися в Польше»– з такою біографією Клим Ковальчук, за радянськими мірками, мав неодмінно потрапити в сталінські лабети.
-Для здійснення тотального терору в радянському суспільстві місце народження за кордоном, проживання там родичів, підтримка зв’язків з ними, були зручними для здійснення репресій. Кожна така людина розглядалася як прихований або потенційний ворог радянської влади, - зазначає дослідник репресій, один з упорядників багатотомника «Реабілітовані історією. Вінницька область», історик Сергій Калитко.
Для Клима Ковальчука доля приготувала чимало випробувань. Як і багато інших павлівчан, Клим Ковальчук опинився в рядах української армії. Як зізнався на одному з допитів Клим Ковальчук, «зі зброєю в руках боровся в лавах Петлюрівської армії з березня по листопад 1918р.» поки його підрозділ, Кармалюцький полк, не було витіснено з України в Польщу, де бійці були інтерновані і роззброєні поляками та посаджені у Луцьку в’язницю. У Луцькій тюрмі К.Ковальчук просидів до кінця 1919 року. Після звільнення впродовж чотирьох років жив у Польщі. Працював на лісорозробці, сільськогосподарських роботах. Впродовж цих років польська влада не випускала його з поля зору - щоразу був приписаний до поліційної дільниці, де у певний період потрібно було реєструватися.
У 1923 році господар, в якого працював Клим Ковальчук, виїхав до Америки, а він завербувався на роботу у Францію. Півроку працював у Реймсі на сільськогосподарських роботах, а потім, до 1928 року, у м.Труес - у поміщика за наймом. У 1926 році Клим Ковальчук одружився з галичанкою Оленою Атаманюк, яка також приїхала з Польщі у Францію на роботу.
У 1928 році, через десять років розлуки з Україною, Клим Ковальчук вирішує повернутися додому. В радянському консульстві у Парижі він отримав документи на в’їзд до СРСР, а після переїзду став радянським громадянином.
Переїхавши до СРСР, Клим клопоче про документи для дружини, яка залишилась у Польщі. Йому це вдається і у 1930 році дружина приїжджає з-за кордону і подружжя мешкає у Павлівці.
Що спонукало подружжя перебратися з–за кордону в СРСР? Туга чоловіка за батьківщиною чи якісь життєві обставини? Про це можна лише здогадуватись, бо архівна справа відповіді на це питання не дає. Але можна припустити, що про цей вчинок Клим Ковальчук з дружиною не раз жалкували.
«Следствию известно что Вы прибыв из эмиграции из Франции в СССР систематически проводили к-р. работу направленую наподрыв Сов.власти», - допитувався начальник Калинівського райвідділу НКВД Вяткін.
«Контрреволюційної роботи я не проводив, за винятком того що приїхавши в СРСР з Франції я не рідко серед односельчан колгоспників висловлював такі міркування, що життя у Франції значно краще ніж в СРСР і жалів що виїхав звідти. Також говорив: « що якби можна я б з задоволенням виїхав з СРСР знову у Францію, бо там селяни живуть краще ніж в СРСР», -відповідав Ковальчук.
Уже цих зізнань було достатньо, що звинуватити його у «контрреволюційній» діяльності. На додачу до цього, енкаведисти під час обшуку знайшли іноземні документи, польські і французькі, які зберігала родина. Для них було підозрілим, що у польській посвідці Клим Тарасович записаний під прізвищем Паламарчук, а не Ковальчук. І тому довелося пояснювати на допитах, що в селі їхній рід називали і Паламарчуками і Ковальчуками, із прізвищем Паламарчук він служив у царській армії і в армії Петлюри, жив за кордоном, а Ковальчуком записався, коли приїхав в СРСР.
Словом, на кожному кроці енкаведисти у людині, яка приїхала з-за кордону, бачили ворога радянського устрою.
«Систематически вел к-р. работу направленную на подрыв социалистического строя т.е. преступлениях предусмотренных ст 54-10 УК.УССР»( контрреволюційна пропаганда та агітація- авт.).
Слідчу справу на Ковальчука Клима Тарасовича начальник Калинівського райвідділу НКВД направив на розгляд трійки управління НКВД у Вінницькій області. А та винесла свій вердикт «за контрреволююц. деятельность ЗАКЛЮЧИТЬ В ИСПРАВТРУДЛАГЕРЬ СРОКОМ НА ДЕСЯТЬ ЛЕТ».
Вирок Климові Ковальчуку - 10 років таборів
Це вже була остання мандрівка павлівчанина. Відчувши дух вільної Франції, тепер доля його кидала у пекло сталінських таборів. Звідти йому вибратись не судилося – Клим Ковальчук помер в Устьвишлазі в Комі АРСР 26 липня 1942 року. Реабілітований був аж у 1989 році, коли радянська імперія доживала свої останні роки. Доля його дружини Олени та доньки Ганни наразі невідома.
У 1938 році за два дні сталінські кати розстріляли вісімнадцять етнічних поляків з Лемешівки
Якщо у Лемешівці колись захочуть встановити сільський день пам’яті жертв політичних репресій, то це може бути 26 або 27 вересня. У ці два дні вісімдесят років тому, у 1938 році, у сталінських катівнях було розстріляно вісімнадцять мешканців цього села.
25 вересня 1938 року Трійка УНКВД у Вінницькій області винесла смертельний вирок одинадцяти мешканцям Лемешівки – Станіславу Піхотинському, Домініку та Антону Тишкевичам, Антону Малишкевичу, Петру Радловському, Івану та Антону Слуцьким, Францу Лонському, Івану Залюбовському, Івану Зінькевичу та Йосипу Важесі. Усіх їх розстріляли на наступний день. Цією ж постановою Трійки ще двох лемешівчан Романа Бреліцького та Віктора Лонського засуджено до 10 років виправно-трудових таборів.
Кривава машина сталінського терору у ті роки працювала без зупинки. Наступного дня, 27 вересня 1938 року, розстріляно ще сімох мешканців Лемешівки – Мар’яна Павловського, Адольфа Юрковського, Володимира Боричка, Йосипа Боричка, Петра Каплуна, Олександра Поліщука та Андрія Гоца. За тиждень до цього, 20 вересня, було розстріляно ще одного лемешівчанина Володимира Доманського, який до арешту працював головою місцевого колгоспу.
Впродовж двох днів сталінські душогуби вкоротили життя вісімнадцяти чоловікам, найстаршому з яких було п’ятдесят чотири роки, наймолодшому – двадцять вісім.
Прочитавши прізвища розстріляних, стає зрозумілим, що переважна більшість з них етнічні поляки. Їх звинуватили в тому, що були учасниками «Польської організації войскової» і входили до її бойових груп «боювок». «Являлся участником контр-революционной национ. организации «ПОВ» по заданию которой проводил к-р работу», - записано в анкетах майже кожного заарештованого.
У січні 1937 року нарком внутрішніх справ СРСР Єжов виклав Сталіну теорію великої польської змови, а у серпні 1937 року підписав відомий наказ №00485, згідно з яким НКВД повинен був провести операцію, «направленную к полной ликвидации местных организаций «ПОВ». Цей наказ додав обертів великому терору, а ворогами держави було визначено представників певної національності – поляків.
Як зазначає відомий американський історик Тімоті Снайдер у своїй праці «Криваві землі», «самими переслідуваними європейськими національними меншинами у другій половині 1930-х років були не близько чотирьохсот тисяч німецьких євреїв, а близько шестисот тисяч радянських поляків».
Маховик репресій закрутився з новою силою і в подільському селі Лемешівці, де етнічні поляки складали значну частину населення.
Ким же були заарештовані лемешівчани, котрі «проводили контр-революційну роботу». Володимир Доманський до арешту був головою колгоспу, Мар’ян Павловський працював головою сільської ради, Йосип Важеха завідував колгоспним млином, Петро Радловський та Іван Слуцький були колгоспними бригадирами, Олександр Поліщук завідував колгоспною шевською майстернею, Станіслав Піхотинський був конюхом, а решта -простими колгоспниками.
Як пише згадуваний Т.Снайдер, оскільки сценарії нібито польської змови треба було створити з нічого, то важливу роль під час допитів відігравали тортури. Багатьох радянських поляків піддавали одній з форм колективних тортур, так званій конфедерації, коли енкаведист знущався з поляка на очах у інших. Зараз важко сказати, чи застосовувався цей вид тортур до заарештованих з Лемешівки, але у протоколах уже перших допитів записано зізнання про «участь» у «ПОВ» - у сталінських катівнях знущанням і тортурами ламали психіку людей, вбивали їхню волю.
«Зізнаюсь, що я дійсно є членом польської воєнної організації», «серед колгоспників я проводив контрреволюційні агітації, розкладав трудову дисципліну серед колгоспників, внаслідок чого не виконувались своєчасно польові роботи», «серед колгоспників я проводив агітацію проти заходів партії та Рад влади на селі», «цели и задачи ставила рганизация перед собой таковы: насильственное отторжение Украины от СССР и присоединение к Польше» - такими зізнаннями рясніють протоколи допитів заарештованих лемешівчан, а ще майже у кожному з них імена тих, хто «вербував» до організації або кого вдалося «завербувати». Найчастіше у них згадуються імена ксьондза Березовського і «польського націоналіста» Доманського.
Ці зізнання лягли в основу обвинувального висновку, у якому енкаведисти рапортували про ліквідацію польської організації – «на территории Комсомольского р-на вскрыта и ликвидирована польская националистическая организация «ПОВ»…
Организация подготовляла вооруженное восстание в тылу Красной Армии к периоду войны, для захватав власти, … поджеги колхозов и террор над местным партийным и советским активом…
В числе вскрытых «боювок» ликвидирована «боювка» в селе Лемешевка…»
Зважаючи, що це був пік польського терору, з усіх заарештованих у згаданих справах лише двох відправили у табори, решту розстріляли.
Лише через двадцять років після розстрілів, аж після смерті Сталіна, рідні почнуть цікавитись долею своїх чоловіків і батьків, домагатимуться їхньої реабілітації . І лише у кінці п’ятдесят років ХХ сторіччя дочекаються її.
Сфальсифікували навіть смерть
Це тільки у радянській пісні співалося, що в СРСР «человек проходит, как хозяин необъятной Родины своей». Насправді, реальність була іншою. Не людина, а держава була повноправним господарем усього. Держава розпоряджалася навіть життям людини. Вона могла позбавити його, а часом навіть сфальсифікувати смерть. Як це сталося з павлівчанином Антоном Зедніком.
У 1937 році Антон Зеднік працював нарядчиком вагонної дільниці №7 залізничної станції Холоневська, котра тоді належала до Гайворонського відділення Південно-Західної залізниці. У двадцяту річницю Жовтневої революції він заступив на чергування і після нього додому не повернувся. Вдома у нього залишилися літні батьки, троє синів і донька, дружина Галина була вагітна п’ятою дитиною. Ніхто з них більше ніколи не побачить живим свого сина, чоловіка, батька.
«В ОДТО ГУГБ НКВД ст.Гайворон поступили материалы о том, что нарядчик вагонного участка ст.Холоневская ЗЕДНИК Антон Богумилович, рождения 1899 года, уроженец села Павловки Калиновского р-на Винницкой области, происходит из крестьян, в прошлом активный петлюровец, участник крестьянских волынок против Сов.власти, среди рабочих и служащих проводил антисов. к-р. агитацию направленную на подрыв мероприятий партии и правительства.
Произведенным предварительным расследованием установлено: что Зедник работая на производстве, будучи недоволен существующим строем высказывал пораженческие взгляды по адресу Сов. власти, заявляя, что в скором времени будет война и Сов. власть будет уничтожена…».
Це витяг з доповідної записки на адресу транспортного прокурора Гайворонської дільниці Південно – Західної залізниці, яку написали начальник відділення головного управління державної безпеки НКВС лейтенант держбезпеки Шичанін та помічник оперуповноваженого Соколов. Маховик репресій був розкручений на повну потужність і він готовий був перемолоти чергову жертву цього людиноненависницького режиму.
«Арест санкционирую содержанием под стражей при Гайворонском ОДТО НКВД», - наклав резолюцію на доповідній транспортний прокурор.
Сталінський режим «муляло» те, що Антон Зеднік – колишній петлюрівець. В Армії УНР він прослужив шість місяців - з лютого по серпень 1919 року, разом з іншими вояками українського війська він пройшов нелегкими шляхами через Бердичів, Хмільник, Проскурів, Шепетівку, Старокостянтинів, Гречани, Кам’янець-Подільський. Однак, як заявляв на допитах, «участі в боях не брав».
І хоч у зв'язку з святкуванням у СРСР 10-річчя "Великого Жовтня" у 1927 році всі раніше ворожі до радянської влади громадяни були амністовані, вважались невинними і не могли бути притягнутими до кримінальної відповідальності за минулі дії, залишитися поза увагою радянських каральних органів у «колишнього петлюрівця» шансів не було.
Долю Антона Зедніка сталінські посіпаки вирішили дуже швидко. Уже вісімнадцятого листопада 1937 року був готовий обвинувальний висновок, складений згадуваними вище Соколовим і Шичаніним.
В перших рядках обвинувачення – його служба в Армії УНР. «В период пребывания Петлюровских банд на Украине и в частности на территории Калиновского р-на Зедник принимал активное участие в петлюровских бандах, находясь там 7 месяцев.
Зедник ведя активную борьбу против Советской власти в 1919 г. принимал активное участие в крестьянских волынках по с.Павловка».
Відповідним був і висновок енкаведистів – «следственное дело по обвинению Зедника Антона Богумиловича в преступлениях предусмотреных по ст.54-10 УК УССР направить в ДТО ГУГБ НКВД Юз’а … и заслушания дела на ТРОЙКЕ по ПЕРВОЙ КАТЕГОРИИ». «По первой категории» означало розстріл.
Майже через місяць, 15 грудня 1937 року, Антон Зеднік був засуджений «особым совещанием НКВД СССР» до вищої міри покарання. 21 грудня 1937 року вирок було виконано – його розстріляли.
Впродовж майже двадцяти років родина Антона Зедніка жила з тавром «сім’ї ворога народа». Рідним нічого не було відомо про долю чоловіка і батька. І лише після смерті Сталіна, дружина Антона Зедніка Галина Францівна намагається дізнатися про його долю. Однак радянські каральні органи фальсифікують навіть його смерть.
В липні 1956 року дружина А.Зедніка пише листа Голові Президії Верховного Совєта СРСР Клименту Ворошилову, в якому просить допомогти високого радянського чиновника взнати долю її чоловіка.
«О дальнейшей его судьбе мне до сих пор ничего не известно. После окончания войны (в этой войне участвовали три его сына и один из них погиб) я решила попытаться узнать о судьбе своего мужа: я писала в Москву несколько раз и после одного из таких писем меня вызвали в органы МГБ м.Калиновка… и сказали, примерно, следующее: ждали больше – пождите меньше… я до сих пор ничего не знаю о судьбе моего мужа и очень прошу вас товарыш К.Е.Ворошилов помочь мне в тяжелом и печальном для моей семьи деле».
Після цієї заяви Галини Зеднік до К.Ворошилова органи КДБ розпочинають справжню спецоперацію з фальшування смерті її чоловіка.
У кадебістських кабінетах у жовтні 1956 року під грифом «Сов.секретно. В одном экз.» народжується документ, у якому архівісти цієї контори фальшують смерть А.Зедніка.
«Через паспортно – регистрационный отдел Управления милиции УМВД Винницкой области зарегистрировать в Калиновском райбюро ЗАГС смерть Зедник Антона Богумиловича указав, что он, находясь в местах заключения, 16 декабря 1944 года умер от пневмонии легких».
Таким чином кадебісти «продовжили життя» Антона Зедніка на сім років. Через чотири дні Калинівському райбюро ЗАГСа було дано вказівку зареєструвати смерть згідно з розпорядженням КДБ. Другого листопада 1956 року Калинівським ЗАГСом було зареєстровано смерть А.Зедніка.
А далі кадебісти дали рекомендації начальнику Калинівського райвідділу міліції провести відповідну роботу із заявницею. «Просим вызвать гр-ку Зедник Галину Францевну, проживающую в селе Павловка, и усно объявить на ее заявление в Верховный Совет СССР, что муж Зедник Антон Богумилович был осужден на 10 лет ИТЛ и, находясь в заключении, 16 декабря 1944 года умер от пневмонии легких. Свидетельство о смерти мужа она может получить в Калиновском райбюро ЗАГСа».
В той час, коли в СРСР розпочалася реабілітація значної частини репресованих у 20-50 роках, смерть інших загиблих у сталінських катівнях фальшувалася, а про реабілітацію мова ще навіть не йшла.
Але дружина Антона Зедніка своїми скаргами, зверненнями, листами таки добилася його реабілітації та відновлення чесного імені чоловіка. «Убедительно прошу Вас проверить обоснованость ареста моего мужа, выяснить его судьбу и если он стал жертвой существующего произвола 1937 года, прошу посмертно его реабилитировать с тем, чтобы дети его не носили на себе пятно репресированного отца», - зверталася до прокурора Української РСР Галина Францівна на початку 1965 року.
У цьому ж році судовою колегією з кримінальних справ Верховного Суду Української РСР Антона Зедніка реабілітували.
«Тільки заради кохання я покинула свою батьківщину»
15 квітня 1945 року закінчилася Віденська операція військ Другого та Третього Українських фронтів з метою розгрому німецьких військ у західній Угорщині та східній Австрії. А напередодні, 14 квітня, співробітники відділу контрозвідки СМЕРШ капітан Печонкін та старший лейтенант Сімаков допитували двадцятирічну дівчину, уродженку Нової Греблі Віру Юрчук.
-При каких обстоятельствах вы оказались в селе Кукмир Фюрстенфельдского района Австрия? - на радянський зразок запитува Сімаков.
Війна - це не лише воєнні дії та бойові операції, але й людські стосунки та людські долі. Саме у це австрійське селище на кордоні Австрії та Угорщини у березні 1945 року доля привела дівчину з Нової Греблі. Але і тут, за тисячі кілометрів від рідного дому, її знайшли військові контррозвідники зі СМЕРШу.
Одним із завдань СМЕРШу була боротьба зі зрадою Батьківщині в армії, з дезертирством, перевірка військовослужбовців та інших осіб, які були в полоні і оточенні ворога. Саме у зраді батьківщині звинуватили і Віру Юрчук.
-Что вас понудило и совершить бегство з оккупантами за границу? – запитував на допиті Віру Юрчук капітан Печонкін.
-Тільки заради кохання я покинула свою батьківщину, - відповіла Віра Юрчук.
«Які би не були воєнні лихоліття, а любовні романи між жінками з завойованих теренів і чоловіками-завойовниками ніколи не були рідкістю. Німецько-радянська війна винятком не стала. Та ми досі не маємо наукових розвідок із цієї проблематики. У радянський час вони не вписувалися в офіційну пам'ять про війну. Як засвідчують спогади людей, що пережили нацистську окупацію України, кохатися з окупантами було непросто. Жінки та дівчата, що мали романи з окупантами, мусили обирати між таємними зустрічами та небезпекою звинувачення в колабораціонізмі», - - зазначає історик Володимир Гінда.
Незважаючи на всі перепони та негативні наслідки романтичних стосунків із окупантами, жінки та дівчата все ж ішли на такі кроки. Для одних це було щире кохання, а для інших спосіб вижити -подолати голод, не бути відправленим на роботу до Рейху.
Уже згадуваний Володимир Гінда зазначає, що одним із мотивів був потяг до нового й невідомого. Жінки та дівчата в особі окупантів зустрілися з чоловіками, цілком відмінними від радянських у культурному та естетичному сенсах. Вони зазвичай були акуратно поголені, мали охайний вигляд, від них пахло парфумами. А ще – вміння галантно залицятися, подарунки, компліменти. Для багатьох це був новий бік життя, що притягував саме своєю невідомістю.
Вірі Юрчук було сімнадцять років, коли у лютому 1942 року вона пішла працювати у комендатуру у Новій Греблі. У березні 1942 року комендантом у місцевий радгосп (вживаємо термінологію з архівної справи-Авт.) призначили австрійця Ернста Барні. В його обов’язки, як зазначено в матеріалах справи, входило слідкувати за порядком на полях та в господарстві, напевно також відправляти продукти харчування.
Віра спочатку прислужувала у нього – прибирала кімнату, допомагала на кухні, подавала їсти, прала білизну, викликала людей за наказом коменданта. Як зазначала на допитах дівчина, за місяць їй за це платили 180 карбованців, 11 кілограмів борошна, а також сіль та крупу – за це вони жили двох з матір’ю.
Ернст Барді був на двадцять два роки старшим за Віру Юрчук, у нього в Австрії була сім’я, але це не стало перешкодою їхньому спільному з Вірою життю. «Жили як дружина з чоловіком», - пояснювала слідчим Віра Юрчук, а ще казала, що кохала Ернста.
У листопаді 1943 року Ернст Барді поїхав у відпустку до Відня. У Нову Греблю він, зрозуміло, уже не повернувся, адже Червона армія була зовсім близько і у грудні 1943 року фронт був зовсім недалеко від села.
Залишила село і Віра Юрчук. Виїхати до Львова їй допоміг комендант сусіднього радгоспу Генріх Ліпін. У Львові він дізнався, що Ернст уже в Перемишлі. Віра бере квиток до Перемишля, де на той час у Ернста Барні була нова робота – він працював «начальником з транспортування робочої сили в Німеччину». Віра знаходить свого коханого у Перемишлі і у березні 1944 року вони переїжджають до Відня.
У Відні Ернст через біржу праці знайшов для Віри роботу. Віра Юрчук працювала прибиральницею, а Ернст у вересні 1944 року переїхав у село Кукмір, де був священиком. У березні 1945 року Віра та Ернст знову разом – українка переїжджає до коханого. Але їхньому спільному життю у цьому австрійському селі також не було не судився довгий вік. Уже в квітні 1945 року їх знаходить СМЕРШ.
Про долю Ернста Барді не відомо нічого, відомо лише, що він проходив свідком у справі Віри Юрчук і його допитували співробітники військової контрозвідки. А Віру Юрчук звинуватили у зраді батьківщини.
«Юрчук В.Ф. находясь на оккупированной немцами территории поступила на службу к сельхоз. коменданту оккупированного Ново-Греблевского совхоза Турбовского р-на, Винницкой области – БАРДИ Эрнсту, где с последним вступила в интимную связь и в декабре м-це 1943 г. при отступлении немецко-фашистских войск, не желая оставаться на своей родине, совершенно добровольно без всякого на то принуждения вместе с БАРДИ Эрнстом уехала в столицу Австрии гор. Вену, а позднее в село Кукмир, где и проживала вместе с ним до момента занятия Красной Армией данного населенного пункта, т.е. совершила преступление предусмотренное ст.58-1 п. «а» УК РСФСР.
«Тем самым изменила своей родине» - зазначається в обвинувальному висновку слідчих.
«Я кохала Ернста Барді, тому не рахуючись ні з чим виїхала» - пояснювала на допиті Віра Юрчук.
Це не переконало слідчих. Раз опинилася на території іншої держави, значить зрадила свою.
О 21 годині 10 хвилин 19 травня 1945 року розпочалося судове засідання військового трибуналу 27 армії. Через годину і десять хвилин головуючий оголосив вирок – «Юрчук Веру Федоровну… лишить свободы в ИТЛ сроком на десять лет с поражением в правах … на пять лет с конфискацией лично принадлежащего ей имущества… Приговор окончательный и обжалованию не подлежит».
Останнє слову Віри Юрчук у судовому засіданні було таким: «Прошу дозволити поїхати в Радянський Союз до мами».
В Радянський Союз Віра Юрчук поїхала, як кажуть, по етапу. Вона відбувала покарання в Печорських таборах, її звільнили після смерті Сталіна у 1953 році. Віра Юрчук домоглася перегляду своєї справи і в листопаді 1958 року воєнний трибунал Прикарпатського військового округу скасував рішення воєнного трибуналу 27 армії а справу стосовно Віри Юрчук припинив за відсутності складу злочину.
