У 2021 році побачив світ роман української письменниці, перекладачки і блогерки Євгенії Кузнєцової «Спитайте Мієчку».
Героїні цього роману приїхали на літо в село до будинку свого дитинства, щоб зібратися з думками і визначити, як будувати життя далі.
Як написано в одній рецензії, ця книга«це поетика яблуневого саду і старого будинку». Цей будинок, що його оспівала Євгенія Кузнєцова, розташований у Хомутинцях - селі, де минуло дитинство авторки, селі, яке досі, ніби магнітом, притягує її та усю родину до себе.
У Всеукраїнський день бібліотек Калинівка Сіty згадує художні твори, у яких йдеться про села та людей нашого краю.
Євгенія Кузнєцова «Спитайте Мієчку»
Чи не у кожному своєму інтерв’ю, які роздає Євгенія Кузнєцова після виходу книг, вона щоразу наголошує, що її дитинство минуло у Хомутинцях.
З Хомутинцями у Євгенії особливий духовний зв’язок. Тут вона мешкала з родиною, тут разом з рідною сестрою, нині відомою журналісткою Марічкою Вареніковою, впродовж семи років навчалася у місцевій школі.
Саме будинок бабусі у Хомутинцях став місцем дії роману «Спитайте Мієчку».
І хоч у романі жодного разу не згадується назва Хомутинці, а сама Євгенія каже, що ця книга про місця дитинства, а не про конкретний будинок, її рідні так не вважають.
-Коли я писала роман, то навмисно намагалася перенести себе з цього будинку в інший простір, - каже Євгенія. – Бо герої це не ми, не можна точно сказати, що книга про нашу сім’ю.
Євгенія Кузнєцова
-Женя нам щоразу каже, що у романі збірні образи, але я чітко бачу там Хомутинці, своїх дівчат, цей будинок, бабусю, - апелює мама авторки Тетяна Морозюк.
У будинку, де відбуваються події роману, не перестає вирувати життя. Цей будинок збудував дід Євгенії Кузнєцової Андрій Морозюк – людина відома та авторитетна у Хомутинцях. Він, пропрацювавши вік у Кривому Розі, повернувся у рідне село - у будинок своєї мрії.
Тут завжди було багато цікавих людей, думок та ідей. Змінилися часи, не стало Андрія Сергійовича, але життя тут не завмерло, а стало, здається, ще жвавішим, адже тепер тут зустрічаються три, а то й чотири покоління представників однієї родини. І кожному тут цікаво і комфортно, а дехто намагається впізнати себе серед героїв роману Євгенії.
Євгенія Кузнєцова зі своєю бабусею Раїсою Морозюк на терасі будинку, оспіваного у романі
Будинок Морозюків і досі є сакральним місцем для усієї родини. Де б не були діти, онуки та правнуки, вони неодмінно сюди повертаються, щоб набратися сил і натхнення. Бо, як пише Євгенія у своєму романі, бабуся «збудувала прихисток, де можна було сховати дітей від того, на що не можеш впливати, а потім так само прихистити від життя їхніх дітей. Бо життя не завжди можна жити, часом треба від нього сховатись».
Олексій Кундзіч «De facto»
Події роману відбуваються у селі Рідкодубах. Але назви місцевостей, про які пише автор (Біла дорога, горбате поле, великий шлях біля могили), події, що відбуваються в селі ( повстання 1919 року проти більшовиків, діяльність «Просвіти») і довкола Рідкодубів(чудо біля хреста), підказують, що Олексій Кундзіч пише про Павлівку, звідки він родом.
«Так у неділю ввечері… серпня 1919 року Рідкодуби об’явили війну більшовикам, приставши тим до повстанців»
«Повстання рухається наперед.
У понеділок у лісі вже тихо, тільки в Рідкодубах гупають гарматні, та в погідний полудень далекою свічкою горить чиясь хата, що набоєм запалило».
«-До хреста йду. Цілу ніч будемо…
-А гарно на досвітках буде?
-Свят, свят, свят! Диви-но ти на нього! До чуда йдемо, а не на досвітки.
-Та до чуда ж.. У кущах співатимете священних пісень… потім не одна від духа святого народить…»
Петро Кугай, Станіслав Калінічев «Біля вовчого лігва»
Ще одна книга про Павлівку та її людей.
У цій документальній повісті командира партизанського загону Петра Кугая і письменника Станіслава Калінічева немає вигаданих героїв. На час виходу книги у 1974 році чимало її героїв були живими, і їхні розповіді лягли в основу повісті про партизанський рух. Нині з героїв цієї книги живе лише Григорій Гуменчук, інші - тільки на сторінках і в пам'яті рідних та земляків.
Степан Колесник «Медозбір»
Книга нашого земляка, лавреата Державної премії імені Тараса Шевченка Степана Колесника про людські долі. На момент її виходу у 1967 році ці герої були живими, працювали, були відомими людьми.
Серед героїв цієї книги колишній голова колгоспу з Чернятина та Черепашинець Влас Поліщук (оповідання «Плугатар»).
«Він - плугатар. У нього своя борозна. Двадцять літ її веде, од села до села. І жодного орку не випустив чепіг з рук. Не спочивав край дороги… Не втомився ще. «А ось поїду до моря», - каже мрійливо. Але не їде».
Ще одним героєм книги є відомий, якщо не сказати видатний, пасічник з Пикова Анатолій Джміль (оповідання «Медозбір»).
«У Джмеля не очі - а переблиск мечів на сонці.
Джміль - то вічний неспокій, мозолисті руки, проникливий розум і невиліковна ненависть до непорядків. От звідки і погляд: бритва, обоюдо гостре лезо. Ха-рак-тер».
«Постать Джмелева як пасічника, либонь, найколоритніша на Україні. Його покликання - бджільництво… Одразу після війни він застав у колгоспі 6 вуликів. Довів їх до 266. Довів їх до Москви = до Виставки. До Малої золотої медалі. 1954 року кожен вулик видав Джмелеві по 118 кілограмів меду… У Києві вийшла книга Джмеля про бджоли… Прізвище його занесли у товсті книги з пасічництва, а до Пикова по науку звідусіль рушило неспокійне плем’я бджолярів, зацікавлене чудом…»
Степан Колесник «Живу після смерті»
Ще одна збірка документальних оповідань Степана Колесника. Серед її героїв знаходимо земляків, чиє дитинство або юність обпалила Друга світова війна.
Серед героїв книги Володимир Боровик, який був головою колгоспу у Дружелюбівці та Черепашинцях (оповідання «Син солдата Панаса Боровика»).
Оповідання «Дорога додому» Степан Колесник присвятив Станіславові Гоцу з Лемешівки. Його батька репресувала радянська влада, а німці вивезли хлопця на примусові роботи. Після повернення додому Станіслав Гоц працював у колгоспі їздовим, бригадиром, завфермою, головою колгоспу і секретарем парткому.
Оповідання, яке дало назву книзі, Степан Колесник присвятив Михайлові Струку з Пикова. Він був в’язнем нацистського концтабору в Освенцімі, а після війни працював головою колгоспу у Лісовій Лисіївці.
Автор напрочуд емоційно описує зустріч на переправі через Сниводу Михайла зі своїм батьком, котрий спочатку не впізнав змореного таборами сина.
«Як найтонший музикант, Ригор усім єством,оглушеною радістю батька вловлював тремтіння кожної жилочки сина, биття неспокійного живчика на шиї, чув кожен перестук зворохобленого й вистражданого серця дитини, кожен вдих і видих. Радість і горе, щастя і скорбота, зустріч і насильна розлука - все сплелося в батькових вузлуватих руках, усе написалося на його постаті. Дивно, але на обличчі Ригора більше відбивалося загуслої туги, навіть розпачу, аніж природної для такого моменту безтямної радості».
Євген Гуцало «Мертва зона» та інші твори
В основу повісті покладені спогади Євгена Гуцала й розповіді людей про село Нову Греблю і про те, як нацистські загарбники захопили куток Соболівка.
За мотивами цієї повісті та інших творів кінорежисер Юрій Іллєнко зняв фільм «Солом’яні дзвони» з Лесем Сердюком, Ніною Матвієнко, Наталею Сумською у ролях.
Багаторічна завідувачка музею Євгена Гуцала у Новій Греблі Наталка Ткаченко каже, що у багатьох творах Євгена Гуцала можна впізнати села та людей Калинівщини - в одних це згадується безпосередньо, в інших - завуальовано, як от у оповіданнях «Жартували з Катериною» чи «Запах кропу». А повісті «Сільські вчителі» та «Шкільний хліб», як зазначає автор «про своє село, про своїх батьків-учителів, про післявоєнну убогість їхнього буття».
