Щороку в останню неділю жовтня в Україні відзначають День автомобіліста - свято водіїв та усіх причетних до автомобільного транспорту.
Якщо ще років десять тому цей день переважно мав яскраве «чоловіче забарвлення», то впродовж останніх років відзаначати його мають нагоду представники обох статей. Сьогодні уже нікого не дивує жінка за кермом
Калинівка City поспілкувалась із жінками, які стали одними із перших представниць жіноцтва у своїх сегментах автомобільного руху та попросила розповісти їх про те, що спонукало їх сісти за кермо, перший досвід водіння, стереотипні погляди щодо жінок за кермом.
Зоріна Кулініч, інструкторка із водіння
Зоріна Кулініч
- Можу сказати, що я майже з автомобільної родини: мій тато практично все життя працює водієм різного роду транспортних засобів, а чоловік також багато років працював водієм та нині очолює автошколу. Чудово пам’ятаю свій перший досвід за кермом: звичайно, «рулювала» в тата на колінах в полях за Хомутинцями, але запам’ятала я це на все життя.
- Ми з чоловіком вирішили придбати машину. Спочатку я цього не дуже хотіла, адже це авто було потенційно призначене для мене, тому довга пауза після навчання змушувала мене з великим скепсисом дивитись на мої перспективи у якості водія. Перша же поїздка ледь остаточно не знищила мою впевненість у своїх силах: я поїхала сама з дітьми, без чоловіка, у село до батьків. Через брак досвіду та практичних навичок, я багато помилялась, «глохла» і ледь доїхала до батьківської хати у Хомутинцях. Зателефонувала до чоловіка, кажу, щоб він мене потім звідси забрав, мовляв, назад до Калинівки я за кермом ні за що не поїду. Він заспокоїв мене, сказав, що я поїду сама і у мене все вийде. Виходу не було, їхала додому я сама і мені вже було значно і значно легше. Взагалі, впевненість чоловіка у мені стала чи не головною силою, яка допомогла повірити у себе.
- В основному, я навчаю молодих дівчат. Часто наші студентки хочуть на водіння саме до мене. Насамперед, їм простіше зі мною комунікувати, це очевидно. Дівчата переживають, бояться помилитись, а мені вдається знайти до них підхід. Дуже цікаво, коли на водіння приходять хлопці: дехто дуже самовпевнений, а коли ще й бачать, що у них інструкторка, то вся їхня манера водіння зводиться до «зараз я тобі покажу як треба їздити!». Проте направду цей запал швидко згасає і вони розуміють, що знають і вміють далеко не все, і їм є чого в мене повчитися.
- Після трьох років роботи інструкторкою далеко не усі й досі готові сприймати те, що навчати водінню може жінка. А часом доводиться навіть чути прямі образи, як правило від водіїв-чоловіків. Вони досі живуть у полоні стереотипів про те, що жінка, яка вчить іншу жінку водінню, це - подвійна загроза на дорозі. Одного разу я зробила зауваження водієві маршрутки через те, що він запізно увімкнув поворот, чим дезорієнтував мене та студентку за кермом. Натомість я отримала шквал брудної лайки та образ, яку він відкріпив щось на зразок «… і взагалі, займалася би своїми справами». Мене це дуже пригнітило, адже він не мав ні фактичного, а ні морального права так висловлюватись
Ольга Антонюк, таксистка
Ольга Антонюк
- Я за кермом з 97-го року, тобто маю 24 роки постійного стажу водіння. Я дуже хотіла навчитись їздити, у мене була пов'язана з цим велика мрія - я прагнула мати власну машину. Коли отримала водійське посвідчення, то й дуже швидко цю мрію втілила - придбала «Москвича» - але зупинятись на досягнутому не хотіла і вирішила рухатись далі. Мені вдалося навіть перевиконати цю мрія, втричі перевиконати.
- Таксисткою я прийшла працювати у 2007 році. На той момент я вже «наїздила» достатньо, аби вважати себе досвідченим водієм. Навіть їздила на авто в Білорусь, тому була повністю впевнена у своїх навичках та вміннях на дорозі. Але все ж, напевно, ключовою причиною, чому я пішла працювати таксисткою, було бажання стати фінансово незалежною. Чудово пам'ятаю свій перший день на роботі: це було 1 вересня, я хвилювалась, постійно думала про те, як я довезу пасажира, чи буде йому комфортно.
- Я стала першою жінкою-таксисткою у Калинівці. Спершу мої колеги - чоловіки багато жартували, казали, що не знають, що з цього має бути, але це було дуже по-доброму і навіть без натяку на образи. Вони мене завжди щиро підтримували і дуже добре ставились. Те саме стосується й пасажирів: вони щиро дивувалися з того, що їх везе жінка, а не чоловік. Скажу більше, продовжували дивуватись роками, але мене це зовсім не дивувало, навпаки, було приємно від такої «зайвої уваги». Було й таке, що деякі пасажири з певною насмішкою реагували на мене, типу як це - жінка за кермом - але на такі речі я взагалі не звертаю уваги.
- Кажу щиро, дуже люблю свою роботу і знаю, що роблю її добре. У мене навіть є пасажири, які напряму до мене телефонують або ті, які замовляючи через диспетчера просять, аби саме я приїхала на виклик. Єдине, що мене у моїй роботі засмучує - це коли ламається машина.
- Вважаю, що стать водія не грає ніякої ролі, важливо бути уважним на дорозі, це - найголовніше.
Людмила Самсонюк, водійка із понад 30-річним стажем
- За кермо я сіла завдяки своєму чоловікові: він дуже хотів, аби я почала їздити, у мене цього бажання, чесно кажучи, не було. Але з часом я сама «дозріла» до того, щоб освоїти водіння. На той момент моя двоюрідна сестра та ще кілька знайомих уміли їздити, і їхній приклад допоміг мені наважитись піти на курси.
- Я навчалась у Калинівці, у колишньому ДТСААФі. У нашій групі, окрім мене, було ще декілька жінок. Приємно те, що до нас не ставились якось прискіпливо чи щось в такому дусі, навіть навпаки - від інструкторів та колег-студентів була повага. Це було дуже приємно та по-своєму надихало на навчання.
- Водієм я офіційно стала у 1989-му році - у листопаді нинішнього року буде 32 роки як я маю водійські права. З того часу я за кермом. Щоправда, останнім часом їздити почала трохи рідше і лише в ситуаціях, коли це дійсно треба - пальне не дешеве.
- Звичайно, коли я починала їздити, то на дорозі на мене увагу звертали, часом доводилось стикатися з доволі неадекватною реакцією інших водіїв. Одного разу я їхала з Калинівки до своєї домівки у Павлівці. Переді мною «суне» великий бортовий КАМАЗ, я кілька разів намагалась його обігнати - розмітка та правила дорожнього руху це дозволяли - але він вперто мене блокував і не давав об'їхати. Напевне, боявся, щоб жінка його не обігнала. Але це випадок одиничний, на щастя, більшість водіїв толерантні та адекватні і для них важливо не хто за кермом, а як водій дотримується правил дорожнього руху.
