Калинівчанин Володимир Морозов допомагає українським військовим з перших днів російської агресії на Сході України. Спершу він сам займався збором продовольства, пізніше організовував відвідини поранених військовослужбовців у госпіталях, а останні п’ять років особисто возить «гуманітарку» українським захисникам на передову.
- Це мій громадянський обов’язок, я в цьому глибоко переконаний, - каже Володимир Морозов. – Я вже не в тому віці, щоб воювати. У військкоматі мені сказали прямо, що тут, в цивільному житті, я принесу значно більше користі. Волонтерство – це і є моя «війна.
Володимир Морозов заготовляє оселедці для захисників.Фото: Особистий архів В.Морозова
Володимир Васильович є координатором калинівського волонтерського руху, який раз на три місяці споряджає авто із продовольством українським захисникам. Вже майже п’ять років він разом зі своїми колегами-волонтерами регулярно возить допомогу військовослужбовцям, котрі перебувають на передових позиціях української армії. Вони об’їздили більшість «гарячих» фронтових позицій від Маріуполя до Краматорська і досі відвідують загони, що дислокуються за менш ніж кілометр від позицій ворога. На думку Володимира Васильовича, саме хлопці на «нулі» потребують особливої уваги та підтримки.
Волонтери дарують захисникам радість.Фото: Особистий архів В.Морозова
- На жаль, ми почали забувати, що в нашій країні досі триває війна. Мені дехто говорив, що можливо вже не варто туди їхати, адже військові й так добре забезпечені, - каже Володимир Морозов. - Звичайно, у порівнянні із 2014-м роком ситуація значно краща, але це стосується амуніції та озброєння. Держава не може повністю забезпечити військових усім необхідним, тому наше завдання – допомогти хлопцям. До того ж, коли ми приїздимо до них, то у захисників з’являється розуміння того, що ми, українці, які живуть під мирним небом, про них не забули і пам’ятаємо про їхню роботу.
Калинівські та вінницькі волонтери. Володимир Васильович крайній справа.Фото: Особистий архів В.Морозова
Калинівські волонтери намагаються забезпечити українських військових усім необхідним та навіть трошки більше. Володимир Васильович та його колеги заготовляють не лише їжу, але й велику кількість речей, що необхідні у побуті чи будівництві.
Фото: Особистий архів В.Морозова
- За поїздку ми доставляємо близько двох тонн допомоги: це не лише їжа, але й автозапчастини, одяг, будівельні матеріали, матраци та ковдри, маскувальні сітки та інше необхідне спорядження. Минулого разу ми завезли приблизно 60 кг копченого сала, понад 80 кг ковбас, 100 кг оселедців, кілька ящиків соку та багато іншої їжі. Інколи хлопці щось окремо замовляють, ті самі запчастини наприклад, адже техніка постійно виходить із ладу, - розповідає Володимир Морозов. - У нас є 15-18 активних підприємців-помічників, які або фінансово допомагають, або продовольством, а також небайдужі люди, які періодично чимось виручають. До того ж, велику роботу виконують школи та дитсадки: у Калинівці, Дружелюбівці, в Іванові, інших селах громад. Особливу вартість мають малюнки і листи, які дітки готують для захисників. Скажу чесно, ви навіть не уявляєте, які емоції вони викликають у наших воїнів, вони часто не стримують сліз. Коли вони читають, як діти щиро, від усього серця бажають хлопцям просто повернутись живими та здоровими, то не можуть втримати у собі ці почуття.
Останні приготування перед поїздкою.Фото: Особистий архів В.Морозова
Для Володимира Морозова волонтерство стало чимось більшим, аніж громадянським обов’язком. Чоловік зізнається: він відчуває до воїнів справжню емоційну прив’язаність, щось на зразок батьківської любові. Володимир Васильович розповідає, що коли їде на Схід завозити допомогу, то вдома у Калинівці його чекає родина, а на фронті – інші, але також близькі люди.
- Щоразу, як їдемо на Схід, то обов’язково відвідуємо наших земляків із калинівських, гущинецької та вінницьких військових частин. Хоча на передовій ми не ділимо загони ні за якими ознаками: вони усі свої, наші, рідні, по-іншому не можна сказати, - переконаний Володимир Морозов.
Фото: Особистий архів В.Морозова
Волонтерська діяльність Володимира Морозова часто пов’язана із емоційними моментами, адже в умовах війни люди не рідко виявляють особливу щирість.
- У нас був випадок: ми разом із моїм другом та колегою-волонтером, ветераном російсько-української війни Анатолієм Таранюком, який 4 роки воював на передовій, поїхали відвідати наших хлопців у військовому госпіталі у Вінниці. Ми сюди часто приїздили ще до того, як почали регулярно їздити на фронт. Хлопцям, в основному, не місцевим, до яких рідко приїжджали рідні, возили усілякі смаколики, продукти, необхідні речі, спілкувались з ними. Хочемо відвідати палату одного з вояків, проте медсестра нас попереджає, мовляв, до нього не ходіть, у нього глибока депресія, він нікого не хоче зараз бачити. Тим не менш ми зайшли, привітались, віддали торбину із продуктами, почали говорити і він потрохи розговорився. На той момент, він був ще зовсім юним – 20-22 роки, можливо – до війни працював вчителем фізичного виховання. На Сході він втратив ногу, інша була сильно пошкоджена і він розумів, що займатись своєю справою він не зможе. Саме ці думки й сильно його гнітили, хлопець не уявляв, як йому далі жити. Ми з Анатолієм Таранюком спробували його заспокоїти, дали кілька порад та просто по-людськи його підтримали, у нього на вустах навіть промайнула тінь посмішки, що було для нас найвищою нагородою. Пізніше я цікавився його долею: виявляється, йому вдалося перекваліфікуватись та знайти роботу, він знайшов для себе сенс життя.
Калинівські волонтери разом із військовими на передовій.Фото: Особистий архів В.Морозова
- Коли буваю у Києві, то обов’язково маю сходити на алею Небесної сотні: схилити голову перед Героями та помолитись за них. Одного разу, коли я стояв біля цієї алеї, до мене підійшов хлопчина, вітається і запитує: «Ви мене впізнаєте?». Зі щирим здивуванням відповідаю що ні, не впізнаю. Він починає розповідати, що кілька років тому я приїздив до їхнього підрозділу, привозив продовольство. Важко передати словами, наскільки приємною та чуттєвою була та зустріч.
Володимир Морозов (крайній ліворуч) після зустрічі із вихованцями Іванівської спецшколи.Фото: Особистий архів В.Морозова
Наступну поїздку Володимир Морозов та його колеги планують зробити 28 грудня. У планах волонтерів не лише поїздка на фронт до військових, але й відвідини дитячого будинку у селі Ласточкіно, що за 15 км від Донецька. Тут навчається 18 діток, до яких волонтери часто навідуваються. Цього разу вони хочуть привезти 18 ялиночок, які виготовили вихованці Калинівського будинку дитячої творчості, а також листівки та малюнки від учнів Іванівської спецшколи. Звичайно, дітки також отримають новорічні смаколики та подарунки від калинівських добродіїв. І поки волонтери продовжують заготовляти продовольство для наступної поїздки на Схід, у Володимира Морозова залишилась єдина мрія, яка «переслідує» його від самого початку волонтерської діяльності
- Мрія у мене лише одна: щоб закінчилась війна і наша справа вже не була потрібною.
