Сергія Сакача, викладача суспільних дисциплін Калинівського технологічного коледжу, у місті знають як палкого прихильника велотуризму. Його рідко можна побачити без велосипеда — на ньому він їздить на роботу і у далекі мандрівки, бере участь у змаганнях. За тридцять років, впродовж яких Сергій Сакач займається велотуризмом, він каже, що проїхав на велосипеді 150 тисяч кілометрів.
У нинішньому році Сергію Сакачу виповниться п’ятдесят років.
У п’ять років йому подарували першого велосипеда.
У чотирнадцять — він здійснив свою першу багатокілометрову мандрівку за маршрутом Калинівка — Хмільник — Калинівка.
У сорок три роки він здобув свій перший титул Iron man — Залізна людина, коли подолав 113 кілометрів дистанції триатлону «Слов’янська хвиля»: проплив 1,9 кілометра, 90 кілометрів проїхав на велосипеді та 21,1 кілометра пробіг.
У сорок чотири роки Сергій Сакач здобув титул «Залізної людини» ще раз і подолав повну дистанцію (42,5 км) Київського міжнародного марафону.
У сорок п’ять років Сергій і його друг потрапили у жахливу дорожньо — транспортну пригоду, коли вони їхали на велосипедах, ззаду у них в’їхав автомобіль. Друг Сергія, рідний брат його дружини, загинув, а він дивом залишився живим, відновився після серйозних травм і знову сів на велосипед.
Як йому вдалося перебороти страх і знову повернутися до улюбленого захоплення у його розповіді.
Очевидно, все, що з нами відбувається, бере початок з дитинства. Коли мені було п’ять років, хрещена мама подарувала мені велосипеда і лижі. Це був мій перший спортивний інвентар, а велосипед, як показав час, вибір на все життя. Відтоді я займаюся фізичною культурою, веду активний спосіб життя.
Мої батьки були вчителями, кілька разів переїжджали, але скрізь, де б ми не жили, їзда на велосипеді, футбол, взимку — хокей були головними розвагами. Тоді не було віртуального світу і усі розваги були на свіжому повітрі, а фізична культура була частиною мого життя.
Підлітком я відвідував секцію баскетболу, після армії захопився бодібілдінгом, але моїм улюбленим захопленням завжди був велотуризм.
У чотирнадцять років я здійснив свою першу багатокілометрову веломандрівку за маршрутом Калинівка — Хмільник — Калинівка. Коли мені було сімнадцять років, я за зароблені гроші купив велосипеда «Турист», у якого було чотири швидкості і на якому я за один день проїхав двісті кілометрів: Калинівка — Комсомольське — Уланів — Хмільник — Літин — Вінниця — Калинівка.
Після служби в армії я продовжував займатись велотуризмом, щоразу розширюючи географію своїх мандрів, їздив у сусідні області, кілька років поспіль мандрував Кримом.
Зараз люди хочуть комфорту, вони залежать від речей, бережуть своє тіло. Як на мене, багато хто стає жертвою цивілізації, у них пропадає, як казав кіногерой, дух авантюризму. А чоловікам, на мою думку, найперше чоловікам, потрібно виходити із зони комфорту, їм потрібні драйв, певні випробування, пригоди. Велотуризм це дає.
Під час велопоїздок спілкуюся і знайомлюся з багатьма людьми. У серпні 2010 року я повертався на велосипеді з Тригірського монастиря, що біля Житомира. Дорогою мене наздогнала дівчина на велосипеді, як згодом вияснилось - член збірної країни з триатлону. Поки ми разом їхали вона розповіла мені про щорічні змагання з триатлону «Слов’янська хвиля», які відбуваються у Переяславі — Хмельницькому, і запропонувала мені спробувати свої сили у них.
Ця зустріч у дорозі стала, можна сказати, знаковою. Я почав активно готуватися до змагань з триатлоном. Якщо проблем з велопідготовкою не було, то з плаванням і бігом все було набагато складніше. Спочатку я навіть не міг нормально пробігти два кілометри. Але почав поступово готуватися до забігів на довгі дистанції, вдосконалювався у плаванні — тренувався на відкритій водоймі, на озері у Черепашинецькому кар’єрі. Займався психологічною підготовкою.
Вирушаючи на «Слов’янську хвилю», мої перші змагання з триатлону, ставив завдання подолати усю дистанцію, не зійти. Пам’ятаю, у який ступор впав перед початком змагань — поруч з тобою стоїть більше ста осіб, які, напевне, мають кращу підготовку за тебе, і ти починаєш розуміти, що це не іграшка, раз взявся за цю справу, мусиш виконати. Такі моменти гартують волю колосально. Плавальний етап відбувався на Канівському водосховищі. Я тренувався на спокійній воді, а тут вітер, хвиля, наковтався води. Але дав собі раду на цьому і на інших етапах. Через шість годин фінішував. Це було неабиякою перевіркою фізичних можливостей організму, емоційної витривалості та стійкості, перемогою над собою.
Такі речі загартовують, роблять сильнішим, найперше психологічно.
21 липня 2014 року я разом зі своїм другом, рідним братом дружини, їхали на велосипедах у Вінницю, це була звичайна для нас мандрівка. Біля самої Вінниці у нас ззаду в’їхав легковий автомобіль. Мій друг загинув, а я отримав серйозні травми.
Автомобіль в’їхав у нас зі швидкістю 90 кілометрів на годину. Теоретично я не мав би вижити, хіба один шанс із десяти тисяч. Я лікувався в реанімації, потім у центрі травматології, був в інвалідному візку.
Хочу сказати, що погляди на життя людини в інвалідному візку зовсім не такі, як у здорової людини. Тобі сорок п’ять років, ти молодий, вчора ще був здоровий, а сьогодні — фізично кволий і залежний від догляду рідних і медиків.
У тій ситуації я подумав, що треба діяти, не падати духом, не здаватись. Не для того я двічі здобував звання «Залізної людини», щоб взяти і здатися. Спортивне минуле, заняття бодібілдінгом, триатлоном, сила волі зіграли свою роль у відновленні та поверненні до звичного життя. Ті програми, за якими я готувався до змагань з триатлону, почав використовувати для реабілітації.
Рухову активність починав відновлювати з ходьби, багато ходив. Робив психологічні вправи. Працював над тим, щоб перестати боятися дороги — часом просто стояв на тротуарі і звикав до руху транспорту. Коли знову сів на велосипеда, їздив спочатку по полях, дорогах, де транспорт зустрічається дуже рідко.
З часом повернувся до звичного режиму, долаю по сто кілометрів на велосипеді, а у 2017 році проїхав відстань велопробігу «Вінницька закрутка» довжиною у двісті кілометрів. Думаю у нинішньому році ще раз проїхати цим маршрутом.
Мої рідні після пережитого були, звичайно, проти того, щоб я знову мандрував на велосипеді, долав великі відстані. Але я переконав їх. Якби я відмовився від того, чим займаюся більше тридцяти років, то зрадив би собі, відмовився від свого способу життя, від своєї життєвої філософії. Я цього не зміг зробити.
