-Спасибі, спасибі, що ви прийшли, — бабуся Ірина зустрічає гостей на веранді, на лавці під вишитою власними руками картиною.
Літня жінка трішки не дочуває, але у свої дев’яносто п’ять має світлий розум та ясну пам’ять. Перекладачами зголосилися стати невістка Катерина та син Микола, які останні роки доглядають за мамою та піклуються про неї.
-Та вона ще в дев’яносто городи обробляла, сама саджала картоплю, копала. Скільки не просили, щоб зачекала, що приїдемо, а вона своєї — на город і до праці, — розповідають рідні.
Молитва лікує душу і тіло бабусі Ірини
Секрети довголіття цієї звичайної сільської жінки доволі прості, але не кожному вистачить сили волі їх дотримуватися. Ірина Павлівна давно відмовилась від м’яса та м’ясних продуктів, лише двічі на рік їсть рибу, суворо дотримується усіх постів, не вживає жодних ліків і щиро вірить у Бога. Саме це, вважає бабуся, і допомогло їй дожити до дев’яносто п’яти років.
-Мама дотримується суворого посту та якось вона дуже занедужала. Скільки не просили її хоча б випити молока, не погоджувалася. Довелося запросити священика, щоб він дав їй дозвіл на це, лише таким чином впросили, — пригадує невістка Катерина Кіліхевич. — Тоді я взяла на себе ще один гріх, підсипала їй у молоко три пігулки, бо вже не знала чим рятувати. Мама молоко випила і їй стало легше. А я потім себе картала, навіть до священика ходила на сповідь, що обманула літню жінку. Але ж я це робила з добрими намірами.
Це були перші та останні пігулки, які у своєму житті приймала Ірина Павлівна. Найчастіше, коли почувається зле, посилає рідних за священиком. Чи то самонавіювання у жінки таке сильне, чи Бог робить диво, але щоразу після сповіді та причастя настає полегшення. І вона щиро дякує Богу за все і за своє життя, по якому йшла тернистим шляхом.
Голод забрав батька та молодшу сестричку
Той страшний рік назавжди закарбувався у пам’яті маленької Іринки. Їх було четверо дівчаток у батьків. Скільки радості, дитячого сміху, світлих надій. А потім прийшов страшний голод.
Виживали як могли. Їли молоде листя, копали корінці, збирали глей на деревах. Коли з’явилися молоді колоски, зривали їх на полі та їли сирі зерна. Але це не врятувало родину. Голодомор забрав у сім’ї батька та наймолодшу сестричку. Сім’я залишилася без годувальника.
Шукаючи захисту та кращого життя дівчина у шістнадцять років стала під вінець із сільським парубком Іваном. А в сімнадцять на світ з’явився їх первісток — Миколка. Проте пізнати сімейного щастя їй не судилося.
Солдатська вдова
У далекому сорок першому ще зовсім юна Ірина Павлівна стала мамою. З маленьким сином на руках вона вчилася виживати у страшному пеклі війни.
-Миколка був ще зовсім малим, коли я його відвела до мами, бо треба було йти працювати. У мами в будинку були німці. Один, видно, вдома залишив такого ж хлопчика, все гладив малого Колю по голівці та казав, що вдома у нього теж такий «кіндер», пригощав цукерками. Серед німців також були добрі люди, - пригадує Ірина Павлівна.
Свого ж рідного батька Микола Івнович не пам’ятає. Він загинув у Львівській області та похований в одній із братських могил.
-Я батька зовсім не пам’ятаю, — каже Микола Кіліхевич. — Десь там у дитячій пам’яті закарбувалися лише великі чоловічі чоботи. Мама казала, що то татові. А мама так більше заміж і не вийшла. І хоч женихи траплялися, але вона їм відмовляла. Боялася, що хтось буде мене ображати. Я коли підріс казав, що одній їй буде важко, але мама залишилася на все життя солдатською вдовою. Так і не пізнавши справжнього жіночого щастя.
Сама поставила на ноги сина, збудувала дім, викопала криницю. Встигала обробляти город, тримати господарство та ще й допомагати людям.
За це люблять і шанують її у рідному селі. А в ювілейний день народження до будинку Ірини Кіліхевич завітало багато гостей, щоб привітати іменинницю та розділити з нею радість свята.
