У п’яту річницю загибелі Юрія на його могилі зібралися батьки, рідні, ветерани російсько-української війни, школярі місцевої школи, представники сільської влади, щоб вшанувати пам’ять українського офіцера, який віддав життя за Україну.
Юрій Пилипчук загинув п’ять років тому, 5 вересня 2014 року, в бою на Луганщині біля села Цвітні Піски. Тоді йому було двадцять три роки.
Підрозділ десантників 80-ї десантно-штурмової бригади потрапив у засідку диверсантів. Як згодом згадували бійці, які вийшли з того пекла, по колоні гатили з усіх можливих видів озброєння – стрілецької зброї, протитанкових гранатометів, озброєння бойових машин піхоти, танка, до того ж дорога була замінована керованими протитанковими мінами.
Українським десантникам вдалося прорватися і доправитись до міста Щастя, однак, на жаль, не усім. Бронетранспортер, на якому був Юрій Пилипчук зі своїми підлеглими, до пункту призначення не прибув. У тому бою разом з Юрієм Пилипчуком загинуло тринадцять десантників.
– Він подзвонив п’ятого вранці і останні слова які я чула від нього живого: «Мамо я тебе дуже люблю», - каже мама Світлана Пилипчук. – Ніби відчував, що мало щось статись.
Юрій Пилипчук був кадровим офіцером. Після закінчення Корделівської школи навчався у Львівському інституті Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після закінчення навчання служив у 95-й аеромобільній бригаді в Житомирі та 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді.
Юрія поховали у рідній Корделівці через два роки після загибелі, у вересні 2016 року, після того, як його ідентифікували за результатами експертизи ДНК.
-Навіть знаючи результати експертизи, не хотілося вірити, що сина немає, - розповідає Світлана Пилипчук. –Яка мати може з цим змиритися, тим більше, що мертвим Юри ми так і не бачили. Все думалось, а раптом помилка, а може він живий. Якби хоч хтось з хлопців з того бою прийшов, щоб поговорити, але ж нікого немає.
Мама загиблого офіцера майже не плаче, за п’ять років вони з батьком виплакали не одне море сліз, але біль втрати не минає, бо втратили найдорожче – рідну дитину.
-Перед третьою річницею загибелі Юра мені приснився, - розповідає Світлана Пилипчук. – Сниться, що приїхав додому, але виходить з хати. Я біжу за ним, гукаю, сину, куди ти йдеш, будь вдома, організуємо зустріч. А він мені – мамо, яка зустріч, ти ще віриш у казки. Ми обійнялися і все. Отоді мені прийшло усвідомлення, що Юра справді загинув. Він уві сні ніби повідомив мені про це.
Поки Світлана Пилипчук розповідає свої сни, ветерани війни замінюють прапора, що майорить над могилою загиблого десантника. Акуратно згортають обвітреного та вицвілого прапора 80-ї бригади, на його місце чіпляють прапора колишніх високомобільних десантних військ, такого, який ще був за часів служби Юрія Пилипчука. За часів, коли він був живий. Хоча чому був, він живе у пам’яті.
