2 квітня калинівчани провели в останню путь ветерана двох воєн, афганської та російсько-української, Василя Бовкуна. Він помер напередодні внаслідок важкої хвороби. 20 квітня Василю Павловичу мало виповнитись шістдесят чотири роки.
Попрощатися з Василем Бовкуном, попри карантин, прийшли ветерани війни в Афганістані, ветерани АТО, представники влади, знайомі, сусіди.
З травня 1985 року по серпень 1987 року він проходив службу в Афганістані. Служив в артилерійському полку, що знаходився в провінції Шинданд, а потім у Кандагарі. Брав участь у більше як ста бойових операціях.
За мужність та відвагу, проявлені в Афганістані, Василя Бовкуна нагороджено орденом Червоної зірки, медалями «За бойові заслуги», «За відмінну військову службу», Почесною грамотою Верховної Ради СРСР, іменним годинником від командувача Туркестанським військовим округом.
Після повернення з війни Василь Бовкун продовжив службу в одній із військових частин Калинівки та зумів організувати навколо себе ветеранів війни в Афганістані. Впродовж вісімнадцяти років він очолював Калинівську районну спілку ветеранів Афганістану. За час його головування у районній афганській організації у Калинівці відкрили пам’ятник загиблим в Афганістані землякам, Василь Бовкун ініціював створення у місті музею воїнів-афганців. За вагомий внесок у розв’язання соціальних проблем ветеранів, активну громадську діяльність його нагороджено Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.
-Василь Павлович був дуже доброю людиною, — згадує про нього ветеран війни в Афганістані Микола Галицький. — Він багато уваги приділяв роботі нашої спілки, гуртував хлопців. Організовував нас на допомогу матерям і батькам загиблих афганців. На жаль, наші хлопці все частіше йдуть від нас — з початку року ховаємо третього «афганця».
Окрім війни в Афганістані у житті Василя Бовкуна була ще одна війна, уже на рідній землі. Коли в Україні розпочалась російська агресія, Василь Бовкун не зміг залишатися удома — знову пішов на війну.
-Можливо, це голосно звучить, але я — патріот своєї країни. Як я міг стояти осторонь? Як я, людина з бойовим досвідом, ховатимусь, якщо моя країна в небезпеці? Я маю досвід ведення війни в Афганістані і в армію пішов, щоб навчити людей без досвіду воювати. Мене залишали інструктором на полігоні в Старичах, але я відмовився. Моє місце «на передку!», якщо я там, значить якась молода людина залишається тут, у мирному житті. Та й як я міг бути вдома, коли мій син Сергій, морський піхотинець, воює під Мар’їнкою, — розповідав у 2015 році Василь.
«Старий патрон» — такий позивний на війні був у Василя Бовкуна. «Патрон» — у значенні «бос», «начальник», адже у своєму підрозділі він був найстаршим за віком, мав бойовий досвід, на відміну від хлопців, з якими пліч-о-пліч доводилося воювати.
Василь Бовкун був на двох війнах. Він і в труні залишився воїном, одягненим у військовий однострій.
