Квартира Людмили Володимирівни Бойко схожа на маленький музей вишивки. Сучасні вишиті картини поєднуються із пів віковими подушками, доповнюють інтер’єр маленькі серветки з різнокольоровими візерунками. Усе це —дещиця робіт хазяйки, бо більшість із них вона роздарувала друзям, рідним та знайомим.
-Скільки всього було вишитих робіт порахувати важко, — посміхається майстриня. — Весільних рушників вишила більше десяти, великодніх рушників —з п’ятдесят, а маленьких серветок, то й не порахувати. Жодної своєї роботи я не продала, тільки дарую. Буває, просять, що б хоча б за тканину взяла чи нитки, але я не погоджуюся. Дарую родичам, друзям, а то як десь іду у справах, то кладу у сумочку кілька серветок і якщо зустрічаю когось із знайомих, дарую їм на згадку.
А знайомих у Людмили Володимирівни у Калинівці дуже багато. Тридцять п’ять років вона пропрацювала на Калинівському машинобудівному заводі, з них двадцять п’ять — начальником відділу кадрів. Робота для неї завжди була на першому плані, а вже після виходу на пенсію розраду для душі знайшла у вишиванні.
-Я почала вишивати ще в школі. У мене був хлопець, який мені симпатизував. Він поїхав вчитися у Ленінград, а звідти надсилав мені перші схеми для вишивання, які були вибиті на тканині. Ось збереглися кілька моїх перших робіт — дві картини і дві подушечки, — Людмила Володимирівна приносить із сусідньої кімнати дві картини із зимовим пейзажем та з букетом весняного бузку і маленьку подушку із вишитим кошеням.- Усі ці роботи зберегла моя мама. Після її смерті батько дев’ятнадцять років прожив сам, а коли вже не зміг, то погодився переїхати до мене в Калинівку. От коли я збирала його речі, знайшла на антресолі коробку, а в ній — мої вишиті роботи. Вирішила вставити картини в рамки, щоб залишилася пам’ять дітям та онукам.
У кожної з робіт майстрині своя історія та своє місце у квартирі.
-Я завжди була активною, непосидючою, тому після виходу на пенсію мені було важко звикнути до нового життя. Просиджувати дні на лавці біля під’їзду я не хотіла, тому почала вишивати, — розповідає Людмила Володимирівна. — У дев’яності роки було важко із матеріалами, канви не було, то я на полотні витягала нитки й робила собі канву. З нитками також була проблема, але тоді з’явилися кольорові хустки, вони коштували недорого й їх на довго вистачало, виторочувала нитки і шила. Тепер з матеріалами проблем немає. Купую їх у Вінниці та Калинівці.
За словами майстрині найбільше їй подобається вишивати пейзажі, а от вишитих сорочок має лише дві. Одну вишила для себе, а другу — для невістки.
У свої вісімдесят два роки Людмила Володимирівна вишиває без окулярів.
-Я вишиваю лише вдень і без окулярів, а от книжки читаю в окулярах, — зізнається жінка. — Поки буду могти, доти буду вишивати. Вишивання заспокоює мене, від цієї роботи я не втомлююсь і отримую задоволення.
