Лікарі Юрій та Наталя Кацаї переїхали до Калинівки менше трьох років тому. Але за цей доволі короткий проміжок часу вони знайшли у нашому місті друзів та однодумців та заявили про себе як професіонали.
Сьогодні за допомогою до лікаря травматолога Юрія Кацая звертаються хворі з проблемами опорно-рухового апарату не лише з Калинівського району, а й різних куточків України, а лікарка-інфекціоністка Наталя Кацай нині на «передовій» у боротьбі з коронавірусом.
Наші діти граються у лікарів
У дитинстві у кожного із них була своя мрія. Юрій хотів стати військовим, а Наталя — вчителем, але у старших класах їхні плани змінилися і вони обрали фах медиків.
-Моя бабуся дуже хотіла, щоб я став лікарем та одягнув білого халата, — каже Юрій Кацай. — У дитинстві я хотів стати військовим, але так сталося, що спробувати себе у військовій службі таки довелося.
-А я у старших класах твердо вирішила, що стану лікарем, — додає Наталя Кацай.
Юрій і Наталія закінчили школу із золотими медалями, він у Тростянецькому районі, вона — у Шаргородському, і вступили на навчання до Вінницького медінституту за співбесідою. Вони навчалися на одному потоці, але позна-йомилися лише на третьому курсі.
-Ми жили в одному гуртожитку, віталися, але спілкуватися почали лише на третьому курсі, — пригадує Юрій Кацай. — Після знайомства довго не зустрічалися, одружилися на четвертому курсі.
Спільно пізнавали ази медичної науки і будували своє родинне гніздечко.
— Знаєте, родина медичних працівників відрізняється від звичайних родин. У нас є свої жарти, які у звичайній сім’ї можуть не зрозуміти, свої теми для розмов. Наша робота не закінчується за дверима відділення, а буває, що викликають і у вихідні, і після роботи. Тому наші діти стали дуже рано самостійними. Скоро доньці виповниться десять, а синові п’ять років, але ми можемо залишити їх самих вдома і вони знають, що нам потрібно затриматися на роботі, - розповідають батьки. - І ігри у них медичні, вони граються у лікарів. Коли Катруся була маленькою, вона прикладала телефона до вуха і запитувала: «Зламав ногу? Скоро приїду». А коли після декретної відпустки я вийшла на роботу, вона казала: «Температура в дитини? Зараз приїду».
Два роки на війні
Інтернатуру подружжя проходило у Вінниці, а після закінчення навчання переїхало у Тростянець, де Юрій почав працювати лікарем-травматологом.
У Тростянці відбувалося їхнє професійне становлення, тут і більшою стала їхня сім’я — після доньки Катрусі, з’явився і син Матвійко. Тут на них чекали і перші серйозні випробування.
Разом із народженням сина на родину очікувала довга розлука — Юрія мобілізували до війська.
-Я отримав повістку у січні 2015 року, але дружина мала народжувати і я написав заяву, щоб мені дали відстрочку, — розповідає Юрій Кацай. — Син народився у лютому 2015 року, а у серпні я пішов в АТО.
А Наталя залишилася сама з двома маленькими дітками на руках.
-Було важко — пригадує Наталя, — але дуже допомагала Юрина мама, підтримували куми. Кум щодня забирав доньку й відвозив її у дитячий садок. Ми не залишилися наодинці зі своїми проблемами. Та найважче було морально. Юрій дуже переживав, що він не побачить найважливіші моменти з життя сина. Як він робить свої перші кроки, як росте — те, чого не повернути й не прокрутити назад. Тому ми старалися все знімати на відео, пересилати йому.
Майже два роки Юрій Кацай провів на війні, служив у 59-му мобільному госпіталі, з них півтора року — на передовій. Після року служби, він ще на рік підписав контракт і залишився в армії.
Не одне життя поранених військових йому довелося рятувати. Саме там, на війні, зізнається лікар, побачив те, про що читав лише у підручниках. Тепер ці знання стають у нагоді.
-То був гіркий досвід. Війна мене також багато чому навчила, подарувала надійних та вірних друзів, з якими і досі підтримуємо стосунки, — каже Юрій Кацай, якого у 2017 році нагородили почесною відзнакою «За заслуги перед Вінниччиною».
Один із таких бойових друзів — завідувач травматологічного відділення Калинівської ЦРЛ В’ячеслав Северюхін, з яким Юрій Кацай разом служив. І саме він за-пропонував своєму побратимові переїхати до Калинівки.
-Юрій дуже хотів оперувати, а в Тростянці у нього такої можливості не було, тому переїзд до Калинівки був шансом для самореалізації та професійного зростання, — каже дружина.
У Калинівці В’ячеслав Северюхін і Юрій Кацай запровадили новацію — першими у районних лікарнях Вінницької області почали робити артроскопічні операції на колінному суглобі. Це метод малоінвазивного хірургічного втручання, під час якого пацієнт отримує мінімальні пошкодження м’яких тканин. Це істотно полегшує та прискорює післяопераційне відновлення, а також знижує ризик розвитку післяопераційних ускладнень.
Інформація про починання калинівських лікарів швидко розле-тілася і зараз багато хто їде лікуватися саме у Калинівку, до лікаря Кацая.
На «передовій» зараз дружина
Війна не єдине випробовування, яке довелося пережити родині Кацаїв. Нині на «передовій» у боротьбі із коронавірусом перебуває Наталя.
— Ми знали що таке епідемія і що на нас чекає. Не знали тільки коли все почнеться. Тому вирішили завчасно відвезти дітей до батьків у село. І коли восьмого березня у нас стався спалах корона-вірусу, я із спокійною душею залишилася на роботі. У нас дуже гарний колектив, а під час епідемії ми стали вже майже сім’єю, — каже Наталя Кацай. — Дітям не говорили, що я на обсервації. Донька від подруг дізналася, що в Калинівці епідемія. Дуже образилася, що ми їй нічого не сказали, переживала чи мене годують. А Матвійчик ще маленький, тому він не усвідомлював що це таке, але дуже скучав. І чим довше ми не бачилися, тим було важче.
Розлука з дітьми та рідними тривала майже півтора місяця. І як тільки медичні працівники вийшли з обсервації та отримали негативні результати обстеження, відразу ж вирішили їхати до дітей.
-Катруся знала, що ми приїдемо, а для Матвійчика це був сюрприз. Ми його застали на вулиці. Коли він побачив нас, у нього перехопило подих, він ледь вимовив «ма — ма». Відразу ж кинувся на руки і так з ним на руках я зайшла аж у будинок, — розповідає матуся.
Після такої зустрічі вирішили більше не розлучатися, забрали дітей у Калинівку.
Вперед, тільки вперед
І Юрій Олексійович, і Наталя Володимирівна переконані, що медичним працівникам не можна стояти на місці — треба вчитися, розвиватися, рухатися вперед.
— Ця епідемія нас багато чому навчила, — каже Наталя Кацай. — Це нова інфекція, про яку раніше ми не мали уявлення, тому тут для нас все нове. А ще це неоціненний досвід. Але крім коронавірусу ніхто не відміняв інші хвороби, і тут також треба бути напоготові. Найбільше задоволення отримую від роботи, коли у важких випадках вдається встановити правильний діагноз, надати необхідну допомогу, встановити причину захворювання.
-А для мене найбільша винагорода за роботу — це коли я бачу, як хворий, який ще недавно був прикутий до ліжка, починає самостійно ходити, повертається до нормального життя, — додає Юрій Кацай.
У житті і на роботі вони завжди поруч. З таким взаєморозумінням, підтримкою і довірою вони, здається, здатні подолати будь-які труднощі — війну, розлуку, епідемію.
