На початку серпня 1990 року Народний рух України організував один з наймасштабніших українських заходів у тоді ще Радянському союзі - відзначення 500-ліття Запорозького козацтва. Відзначення 500-літнього ювілею відбувалося у Дніпропетровській та Запорізькій областях. Основні події відбулися 3–5 серпня, а участь у них взяли за різними оцінками від 300 до 500 тис. людей.
Учасником тих подій став і теперішній заступник Іванівського сільського голови, а тоді студент історичного факультету Вінницького педагогічного інституту Ігор Лановий.
Ігор Лановий (крайній ліворуч)
Він разом зі разом зі своїми товаришами, також студентами цього факультету, Юрієм Савчуком, Юрієм Легуном, Русланом Білецьким та Олександром Панасюком був учасником кінного походу, присвяченого 500-річчю українського козацтва. Тоді хлопці де верхи на конях, а де й пішки пройшли маршем близько семисот кілометрів з Вінниччини на Дніпропетровщину, де у селі Капулівці, в якому похований легендарний кошовий отаман Іван Сірко, відбулося святкування славного ювілею.
«Дуже хлопці лапаті»
Висловлюючись сучасною мовою, троє з п’яти учасників походу були «мажорами» - один син голови колгоспу, інший – син директора заводу, третій – син начальника обласного управління сільського господарства. Але, як кажуть, відчуйте різницю між сучасними «мажорами», які б’ють і волочать за коси дівчат, збивають на смерть пішоходів чи влаштовують стрілянину, і учасниками козацького кінного походу 30- річної давнини. Усі троє тих «мажорів» закінчили істфак з відзнакою.
Ігор Лановий нині заступник Іванівського сільського голови, не пориває з краєзнавчою роботою, має ряд публікацій на тему Голодомору та подій Другої Світової війни.
Ігор Лановий
Юрій Савчук - український історик, фахівець у галузі геральдики і вексилології, автор та співавтор ряду книг з української геральдики, співавтор проекту Великого Державного Герба України, був головою Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України.
Юрій Легун - нині директор Державного архіву Вінницької області, доктор історичних наук, відомий дослідник селянської генеалогії.
Юрій Легун
З тих пір минуло тридцять років, але та подія і досі в житті Ігоря Ланового є однією з найяскравіших і найпам’ятніших.
-В похід нас покликала козацька мрія, а ідея походу, - розповідає Ігор Лановий, - належала Русланові Білецькому. Її, як це не дивно може здатися з позиції нинішнього дня, тоді підтримав обласний комітет комсомолу. Але найбільше в організаційному плані нам допоміг тодішній начальник обласного управління сільського господарства Віктор Антонович Легун. Тоді дуже часто критикували командно-адміністративну систему, але зараз я розумію, що без неї невідомо чи відбувся б наш похід. Віктор Антонович знав у яких господарствах були добрі коні і він, скажімо так, використовуючи свої адміністративні важелі, порадив керівникам господарств допомогти нам у цій справі. Варто зазначити, що десь відсотків на 80 у питаннях організаційної підготовки ми завдячували Вікторові Легуну. До речі, двоє коней для походу виділив тодішній керівник колгоспу «Україна» села Лемешівки Калинівського району Микола Бондар. Сідла роздобули у лісників Іванівського лісництва. Іванівський колгосп, який тоді очолював мій батько, проплатив нашим місцевим майстрам Андрію Острочеревому та Любові Хуторянській за пошиті чоботи і шапки. До речі, з пошиттям чобіт вийшла кумедна ситуація. Домовились ми з майстром за ціну, привіз я йому мірки ніг, а він подивився на них та й каже: «Ігорю, треба доплатити, бо дуже хлопці лапаті». А у мене серед усіх був найменший розмір ноги – сорок четвертий, у хлопців – сорок п’ятий, сорок шостий, а у Юрка Легуна – сорок сьомий.
Одяг нам пошили в одному з вінницьких профтехучилищ, а дружина Віктора Легуна Христина Василівна власноруч виготовила нам прапора - він був синього кольору, з одного боку на ньому був вишитий козацький хрест, а з іншого - козак з мушкетом – герб Війська Запорозького.
Йшли пішки, бо жаліли коней
Перед початком походу на стадіоні Вінницького центрального парку культури і відпочинку відбулося театралізоване дійство. Тоді у Вінниці саме гастролював Івано-Франківський музично-драматичний театр і його артисти організували дійство посвяти в козаки та проводів у похід. У середині липня хлопці вирушили з Лаврівки, села у Вінницькому районі, де їхня підготовча база, в похід.
Попереду було майже сімсот кілометрів шляху. Варто зазначити, що майже половину шляху, хоч похід і вважався кінним, вони проїхали не верхи, а пройшли пішки. «Бо жаліли коней»,-каже Ігор Лановий.
Переходи були десь по п’ятдесят кілометрів у день, під спекотним сонцем. Але хлопці були молоді, завзяті, повні енергії та сили. Разом з ними весь похід пройшов собака Муха.
По-різному їх зустрічали. На Вінниччині і Черкащині приязно, на Кіровоградщині та Миколаївщині – прохолодніше, спочатку насторожено, а потім приязно.
-Коли люди взнали нашу місію, мету походу, ставлення з ворожого змінювалося на дружелюбне, - каже Ігор Лановий. –Нам допомагали ремонтувати вози, люди пригощали нас свіжим молоком, огірками і салом. І було багато зустрічей з людьми, які все більше цікавились історією України.
У похід з собою взяли тритомник Дмитра Яворницького «Історія запорізьких козаків», тож дорогою хлопці влаштовували просвітницькі заходи. А ще імпровізовані концерти –один з козаків, Руслан Білецький, був учасником фольклорного гурту «Щедрик» Вінницького педінституту, грав на музичних інструментах.
-Говорили ми людям так – ви ж ходите на цвинтар до своїх батьків, так і ми їдемо вклонитися нашим славним предкам, козакам, їх сивим могилам, прахові Івана Сірка, - пригадує Ігор Лановий.
Пригадується ще одна деталь – під час походу у нас було правило: вжив русизм –кричиш «Слава Україні!» Тоді часто над степом лунало це гасло.
«Відчуття, що творили історію»
Похід вінницьких козаків-студентів тривав 28 днів. За час, що хлопці були у поході, в Україні ухвалили Декларацію про державний суверенітет.
-Україна справді змінювалася, змінювалася свідомість, - каже Ігор Лановий. - Розкажу один випадок. Ми вже добралися до місця святкування і поїхали у козацьких одностроях у Нікополь, щоб зателефонувати рідним. У Нікополі підходить до нас хлопець кремезної статури і каже: «Хлопці, я - голова клубу місцевих каратистів. Якщо у вас будуть у місті якісь проблеми, дзвоніть, ось мій телефон».
У Капулівці, на місці святкування, а згодом у Запоріжжі, я, можливо, вперше відчув себе громадянином, частинкою українського, саме українського, народу. Коли навкруги тебе сто тисяч людей, тисячі синьо-жовтих прапорів. Це вражало. Відчувалося, що це не одинаки, а потужна хвиля, що це, дійсно, народ. 500-ліття Запорозького козацтва справді було потужним історико-просвітницьким заходом та відіграло важливу роль у процесі відновлення незалежності України. Я особисто зараз відчуваю, що ми власними руками творили історію. Заради таких моментів варто було «козакувати», подолати отих сімсот кілометрів.
