Ми звикаємо до реалій сьогодення, ми намагаємося не помічати сумну статистику антирекордів захворюваності на коронавірус, ми нехтуємо носінням захисних масок, обурюємось та сміємось із новин про ніби штучне створення ажіотажу з приводу COVID- 19. Це все продовжується доти, поки діагноз не встановлено у нас. А далі — у кого який ангел- охоронець. Когось хвороба полякає невеликою температурою впродовж доби, хтось перехворіє безсимптомно, когось вона заведе на лікарняне ліжко, а когось — до апарату ШВЛ. І лише тоді буде останнім сміятись той, кому після хвороби буде заново дароване здоров’я, а декому і життя.
А життя — непередбачуване. Моє сприйняття ковіду змінювалось від депресивно панічного в період суворого березневого карантину до пом’якшено розслабленого влітку. Робота у школі заставила самоорганізуватись та відчути відповідальність за інших. Проте, ковід не оминув ні мене, ні мого сина.
Сьогодні я — пацієнтка відділення Калинівської ЦРЛ, яке з весни обходять стороною усі, крім хворих, які з надією дивляться на медиків, ввіряючи їм своє життя і здоров’я. Я з вікна своєї палати бачу щоденно достатньо велику чергу з людей для проходження рентгену, бачу машини швидкої біля дверей приймального відділення. Я хочу розповісти саме про Фахівців ковідного відділення під керівництвом Кацай Наталії Володимирівни. Розповісти зі сторони, яка закрита для усіх по ту сторону лікарняних стін.
Уявіть температуру приміщення, в якому хворий перебуває у легких шатах, а медперсонал «нафарширований» усім захисним одягом, включаючи респіратори та екрани. Ми на свіжому повітрі у масці не можемо протриматись і годину, а дівчата працюють в цьому пеклі змінами. До їхнього спорядження я б особисто ще додала б крокомір, щоб показати нам, пересічним, на кілометраж, пробіганий (не пройдений) ними за зміну з другого на третій поверх відділення. Я лише уявляю стан шкіри обличчя, тіла, ніг після цієї уніформм. Я уявляю втому, яку вони відчувають. Я вчора побачила очі Наталії Володимирівни після огляду сорока п’яти хворих!!!!!!!! І це — щоденна робота. Я бачу, як вони допомагають одна одній, підстраховують у важких ситуаціях. Я чую розповіді своєї подруги про їх будні. Дівчата не скаржаться. Вони навіть з гумором підходять до деяких моментів, намагаючись хворим підняти настрій. Чого вартий вислів однієї з працівниць про ранкову дезінфекцію, коли вона з обприскувачем прийшла вранці обробляти мою палату: «Ну що, будемо жуків травити?» Цей вислів зробив мій день, підняв настрій, який у більшості хворих тривожний. Медики вибрали свою професію за покликом серця і слідують нею впродовж усього життя.
А ще я б запровадила екскурсії у це відділення для " безсмертних" скептиків та гумористів, які ігнорують протиепідемічні заходи, тривалістю хоча б на одну робочу зміну медика. Таке собі ноу- хау. На зразок екстрим- турів до Чорнобиля. Тільки безкоштовно. І нехай ці «туристи» нічого не робитимуть, просто відбігають тінню за медиком при повній амуніції добу, подивляться в очі тим, хто через їх ігнор «відпочивають» на лікарняних ліжках, нехай їх обов’язково заведуть до реанімації і покажуть іншу перспективу виходу із хвороби.
Я навіть чути не хочу про шалені 300%-ні надбавки до мізерних зарплат. Така праця має оцінюватись по-іншому. А працюють тут люди з усіх відділень. Вони погодились добровільно прийти рятувати наші з вами життя, ризикуючи своїм, ризикуючи здоров’ям похилого віку батьків та малолітніх дітей.
То чому ж у нас, у свідомих, не вистачає духу зробити зауваження людям без масок в автобусах, магазинах, місцях скупчень людей? Чому ми не даємо відсіч тим, хто своєю поведінкою спрямовує нас до лікарень? Чому не навчимо власних дітей не відповідати хамовито учителям в школах з приводу дотримання протиепідемічних заходів ( це вже з власного досвіду)? Чому у сусідніх країнах, рівня яких ми, як нація, хочемо досягти, люди дотримуються усіх карантинних заходів?
Мій пост не про політику, не про ставлення влади: хто, де, кому, як і скільки. Я не маю на меті перетворити коментарі на битву ідеологій та політичного піару. Мій пост про людей. Давайте хоч на годину об’єднаємось, оглянемось навколо і зрозуміємо, що біда не за горами. Давайте не дамо медикам в скрутну хвилину вибирати між нами тих, в кого ще буде шанс на життя, бо лікарні вже переповнені. Давайте не доводити власною поведінкою до страшних сценаріїв весни в інших країнах. Нехай кожен почне із себе.
Дівчатам- медикам, а в костюмах вони усі одного молодого віку, в масках — стовідсотково схожі, хочу висловити вдячність від усіх, хто у вас " гостював". Я жодну з вас не впізнаю на вулиці, на жаль, щоб ще раз подякувати. Та що там, я не впізнала у вашому " прикиді" родичку. Бажаю вам здоров"я та прихильності долі, підтримки від держави, яка хоча б наполовину буде такою, яку ви даруєте нам, хворим. Бажаю повернутись до звично білосніжних халатиків, в яких ви відчували на собі захопливі погляди навіть важко хворих чоловіків! Нехай на ваших устах знову замайорить яскрава губна помада, а не яскравий клапан респіратора навіть з найвищим рівнем захисту!
