Не для того я здобував звання «залізної людини», щоб здаватися

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
Медіакіт сайту/ціни на рекламу

Сергія Сакача, викладача суспільних дисциплін Калинівського технологічного коледжу, у місті знають як палкого прихильника велотуризму. Його рідко можна побачити без велосипеда — на ньому він їздить на роботу і у далекі мандрівки, бере участь у змаганнях. За тридцять років, впродовж яких Сергій Сакач займається велотуризмом, він каже, що проїхав на велосипеді 150 тисяч кілометрів.

У нинішньому році Сергію Сакачу виповниться п’ятдесят років.

У п’ять років йому подарували першого велосипеда.

У чотирнадцять — він здійснив свою першу багатокілометрову мандрівку за маршрутом Калинівка — Хмільник — Калинівка.

У сорок три роки він здобув свій перший титул Iron man — Залізна людина, коли подолав 113 кілометрів дистанції триатлону «Слов’янська хвиля»: проплив 1,9 кілометра, 90 кілометрів проїхав на велосипеді та 21,1 кілометра пробіг.

У сорок чотири роки Сергій Сакач здобув титул «Залізної людини» ще раз і подолав повну дистанцію (42,5 км) Київського міжнародного марафону.

У сорок п’ять років Сергій і його друг потрапили у жахливу дорожньо — транспортну пригоду, коли вони їхали на велосипедах, ззаду у них в’їхав автомобіль. Друг Сергія, рідний брат його дружини, загинув, а він дивом залишився живим, відновився після серйозних травм і знову сів на велосипед.

Як йому вдалося перебороти страх і знову повернутися до улюбленого захоплення у його розповіді.

Очевидно, все, що з нами відбувається, бере початок з дитинства. Коли мені було п’ять років, хрещена мама подарувала мені велосипеда і лижі. Це був мій перший спортивний інвентар, а велосипед, як показав час, вибір на все життя. Відтоді я займаюся фізичною культурою, веду активний спосіб життя.

Мої батьки були вчителями, кілька разів переїжджали, але скрізь, де б ми не жили, їзда на велосипеді, футбол, взимку — хокей були головними розвагами. Тоді не було віртуального світу і усі розваги були на свіжому повітрі, а фізична культура була частиною мого життя.

 Фейсбук

Підлітком я відвідував секцію баскетболу, після армії захопився бодібілдінгом, але моїм улюбленим захопленням завжди був велотуризм.

У чотирнадцять років я здійснив свою першу багатокілометрову веломандрівку за маршрутом Калинівка — Хмільник — Калинівка. Коли мені було сімнадцять років, я за зароблені гроші купив велосипеда «Турист», у якого було чотири швидкості і на якому я за один день проїхав двісті кілометрів: Калинівка — Комсомольське — Уланів — Хмільник — Літин — Вінниця — Калинівка.

Після служби в армії я продовжував займатись велотуризмом, щоразу розширюючи географію своїх мандрів, їздив у сусідні області, кілька років поспіль мандрував Кримом.

Велотуризм дає відчуття свободи. Це не схоже на мандрівку автомобілем чи автобусом, коли ти більше прив’язаний до дороги. На велосипеді ти зовсім по — іншому сприймаєш світ, відчуваєш себе вільнішим. Це зовсім інша філософія

Зараз люди хочуть комфорту, вони залежать від речей, бережуть своє тіло. Як на мене, багато хто стає жертвою цивілізації, у них пропадає, як казав кіногерой, дух авантюризму. А чоловікам, на мою думку, найперше чоловікам, потрібно виходити із зони комфорту, їм потрібні драйв, певні випробування, пригоди. Велотуризм це дає.

Під час велопоїздок спілкуюся і знайомлюся з багатьма людьми. У серпні 2010 року я повертався на велосипеді з Тригірського монастиря, що біля Житомира. Дорогою мене наздогнала дівчина на велосипеді, як згодом вияснилось - член збірної країни з триатлону. Поки ми разом їхали вона розповіла мені про щорічні змагання з триатлону «Слов’янська хвиля», які відбуваються у Переяславі — Хмельницькому, і запропонувала мені спробувати свої сили у них.

 Фейсбук

Ця зустріч у дорозі стала, можна сказати, знаковою. Я почав активно готуватися до змагань з триатлоном. Якщо проблем з велопідготовкою не було, то з плаванням і бігом все було набагато складніше. Спочатку я навіть не міг нормально пробігти два кілометри. Але почав поступово готуватися до забігів на довгі дистанції, вдосконалювався у плаванні — тренувався на відкритій водоймі, на озері у Черепашинецькому кар’єрі. Займався психологічною підготовкою.

Вирушаючи на «Слов’янську хвилю», мої перші змагання з триатлону, ставив завдання подолати усю дистанцію, не зійти. Пам’ятаю, у який ступор впав перед початком змагань — поруч з тобою стоїть більше ста осіб, які, напевне, мають кращу підготовку за тебе, і ти починаєш розуміти, що це не іграшка, раз взявся за цю справу, мусиш виконати. Такі моменти гартують волю колосально. Плавальний етап відбувався на Канівському водосховищі. Я тренувався на спокійній воді, а тут вітер, хвиля, наковтався води. Але дав собі раду на цьому і на інших етапах. Через шість годин фінішував. Це було неабиякою перевіркою фізичних можливостей організму, емоційної витривалості та стійкості, перемогою над собою.

Такі речі загартовують, роблять сильнішим, найперше психологічно.

Якби у моєму житті не було таких випробувань, не знаю чи я б справився зі ще більшими

21 липня 2014 року я разом зі своїм другом, рідним братом дружини, їхали на велосипедах у Вінницю, це була звичайна для нас мандрівка. Біля самої Вінниці у нас ззаду в’їхав легковий автомобіль. Мій друг загинув, а я отримав серйозні травми.

Автомобіль в’їхав у нас зі швидкістю 90 кілометрів на годину. Теоретично я не мав би вижити, хіба один шанс із десяти тисяч. Я лікувався в реанімації, потім у центрі травматології, був в інвалідному візку.

Хочу сказати, що погляди на життя людини в інвалідному візку зовсім не такі, як у здорової людини. Тобі сорок п’ять років, ти молодий, вчора ще був здоровий, а сьогодні — фізично кволий і залежний від догляду рідних і медиків.

У тій ситуації я подумав, що треба діяти, не падати духом, не здаватись. Не для того я двічі здобував звання «Залізної людини», щоб взяти і здатися. Спортивне минуле, заняття бодібілдінгом, триатлоном, сила волі зіграли свою роль у відновленні та поверненні до звичного життя. Ті програми, за якими я готувався до змагань з триатлону, почав використовувати для реабілітації.

Фейсбук
Фейсбук
Фейсбук
 

Рухову активність починав відновлювати з ходьби, багато ходив. Робив психологічні вправи. Працював над тим, щоб перестати боятися дороги — часом просто стояв на тротуарі і звикав до руху транспорту. Коли знову сів на велосипеда, їздив спочатку по полях, дорогах, де транспорт зустрічається дуже рідко.

Після того, що трапилось, по — іншому став ставитись до власної безпеки. Не виїжджаю з дому, навіть на невеликі відстані, без шолома, завжди одягаю люмінісцентний жилет, більше уваги став приділяти велосипедним аксесуарам — дзеркала, габарити

 Фейсбук

З часом повернувся до звичного режиму, долаю по сто кілометрів на велосипеді, а у 2017 році проїхав відстань велопробігу «Вінницька закрутка» довжиною у двісті кілометрів. Думаю у нинішньому році ще раз проїхати цим маршрутом.

Мої рідні після пережитого були, звичайно, проти того, щоб я знову мандрував на велосипеді, долав великі відстані. Але я переконав їх. Якби я відмовився від того, чим займаюся більше тридцяти років, то зрадив би собі, відмовився від свого способу життя, від своєї життєвої філософії. Я цього не зміг зробити.

 

 

Коментарі:

Останні новини