Незвичайний вечір відпочинку підготувала для своїх односельчан родина Наумців.
Батько та син зіграли на трубах цілу концертну програму — старі та сучасні пісні, а місцеві солістки Ольга Бойко та Ірина Колісник заспівали улюблених пісень. Під звуки труби важко встояти на місці, тому танцювали усі — і дорослі, і діти.
У Бережанах були танці
Родину Наумців добре знають у Бережанах. Ольга та Володимир тривалий час збирають старожитності і їх обійстя вже давно перетворилося на музей під відкритим небом.
А цього разу родина вкотре приємно здивувала і потішила своїх земляків — організувала безкоштовний вечір відпочинку біля сільського клубу.
-Сьогодні в нашому житті дуже мало гарних подій, а сучасні гаджети відібрали у нас ще й живе спілкування, — каже Ольга Наумець. — Наш вечір відпочинку — це можливість зібратися разом, поспілкуватися, отримати задоволення від музики і танців. Першого разу, коли хлопці виступали, людей було менше, а цього разу прийшло значно більше. Співали разом колишніх та сучасних пісень, всі танцювали і веселилися. І дуже приємно було чути вдячні відгуки.
Володимир та Віктор Наумці вперше виступили перед своїми односельчанами в минулому році на день села. Такий родинний дует став відкриттям для багатьох мешканців громади. Дебют батька та сина був вдалим, тому вони вирішили знову зібрати разом своїх односельчан.
Труба — спільне захоплення батька і сина
Любов до духових інструментів, а особливо до труби, передалася шістнадцятилітньому Віктору від батька.
Володимир пригадує як дванадцятилітнім хлопчиком просився до сільського капельмейстера у колектив. Тоді у колгосп завезли нові труби і кожному з хлопців хотілося стати музикантом. Але Володимирові порадили зачекати рік, і він чекав, рахуючи місяці, а коли рік промайнув — знову прийшов на заняття.
Так Володимир Наумець почав грати на трубі, а сільський духовий оркестр, до складу якого він увійшов, почав виступати не лише на сільській, а й на районній сцені.
-Ми брали участь у різних конкурсах в районі, нас запрошували грати на весілля, на похорони. В оркестрі я почав заробляти свої перші гроші. Для хлопця, який навчається у школі, то був справжній капітал. Я навіть зумів назбирати на свій перший мопед, — пригадує Володимир Наумець. — В армії також брав участь у художній самодіяльності, а потім одружився і закинув цю справу.
Тяга до музики прокинулася у Володимира Наумця після того, як його син почав займатися у музичній школі у класі духових інструментів.
-Вони загорілися цим, — пригадує Ольга Наумець. — Спочатку купили одну трубу, потім іншу. А далі пішло й поїхало — то колонку, то мікрофона. Як я бачу, що хлопці перешіптуються, значить вже щось задумали, будуть знову щось купувати.
Спершу батько та син грали лише для себе, проводили репетиції під мінусовки вдома. Їх єдиним слухачем, цензором, а згодом і продюсером та стилістом була Ольга. А потім наважилися виступити перед односельчанами і то була вдала спроба.
-Я дуже вдячна вчителю сина Віктору Федуну, який розкрив у Віктора талант. Син був дуже сором’язливий. Вдома, в музичній школі він дуже гарно грає, а виходить на сцену і розгублюється. Тепер Віктора не впізнати. Він впевнено почувається на сцені і коли треба може і батька «витягнути», як той десь зіб’ється, — продовжує Ольга Наумець.
Жінка щиро вболіває за чоловіка та сина та підтримує їх захоплення. Адже у родині Наумців звикли завжди підставляти один одному плече та ділити радості, біди та спільні захоплення.
Так було і тоді, коли Ольга почала збирати старожитності, а тепер вся родина Наумців живе цим.
Захотіли піч, а вийшла ціла світлиця
Коли потрапляєш на обійстя Наумців, забуваєш про час. Все навколо заповнене старовинними речами, які вже заполонили все подвір’я. Тут і віз, і металеві праски, і керасинові лампи, і старовинні замки та сільськогосподарський реманент. Є навіть довбанка та зерноочисні пристрої.
-Часто дивуєшся якими майстрами були наші діди та прадіди. От взяти хоча б оцю довбанку. Це ж суцільний стовбур дерева з якого зробили таку діжу. Скільки часу, сили та наполегливості потрібно було майстрові, — Володимир Наумець проводить екскурсію по подвір’ю. — У нас чотирнадцять жарових прасок і жодна не повторюється. А є раритетний горщик, який обтягнутий металевим дротом. Напевне, сім’я була незаможною, великою, купити нового горщика не було за що, а їсти треба було у чомусь готувати. От і рятували посуд як могли. А він й до нашого часу зберігся.
Але найбільша гордість родини — світлиця. Виникла вона спонтанно, господарі кажуть, що захотіли змайструвати піч. Та й речей, які потрібно зберігати в приміщенні, а не на вулиці, назбиралося багато.
-У цьому приміщенні колись у нас був хлів, а там, де піч стоїть, стояла корова, — посміхається Ольга Наумець. — Ми довго шукали майстра, який би змурував нам піч колишню, а не сучасну. Знайти такого ми не змогли. Тому відшукали стару хату у селі, яка вже розвалювалася. Володимир по цеглинці розбирав піч, занотовував все, замальовував. А потім змурував піч у нас вдома. Це була його перша піч. Вона дуже добре функціює, часто варимо у ній борщ, кашу, пригощаємо друзів. Наша світлиця не музейна кімнати, ми живемо цим, живемо в ній.
Експонатам цієї світлиці може позаздрити будь-який краєзнавчий музей. Тут і стародавні меблі, вишиті рушники та подушки різних регіонів, одяг, якому вже більше двохсот років, хатнє начиння. Гордість господарів патифон 1934 року випуску та платівка до нього 1927 року. Усе має своє місце і своє значення.
Щоб світлиця справді нагадувала стародавню оселю Володимир навіть змайстрував сволок на стелі, а Віктор вирізав на уроці праці хреста, який за давнім звичаєм причепили на сволок. Навіть вікна виготовили за ескізом Ольги, які нагадують вікна в давніх українських хатах.
Спільне захоплення об’єднує родину, їм є про що поговорити, що спланувати. У родині Наумців вміють цінувати не лише історію, а один одного.
