Цьогорічний Міжнародний жіночий день калинівчанка Юлія Байдюк святкуватиме далеко від рідного дому, в зоні проведення Операції об’єднаних сил.
У квітні виповниться рік, відколи молода жінка кардинально змінила своє життя — залишила роботу у районній лікарні, де працювала медичною сестрою, та підписала контракт із Національною гвардією України. Рішення непросте і зважитись на такий крок було нелегко, але нині Юлія переконана, що теперішня служба —це її покликання, а на такий крок варто було зважитися ще раніше.
Фах медичної сестри Юля Байдюк здобула у Конотопі. Після закінчення навчання вона повернулася у Калинівку та почала працювати у фізіотерапевтичному відділенні. Згодом перейшла у поліклінічне відділення, де працювала на прийомі із лікарем-ендокринологом.
-Одного разу у моєму житті настав якийсь переломний момент. Я працювала в поліклініці на прийомі з лікарем, це була більш адміністративна робота, а хотілося допомагати людям, — пригадує Юлія Байдюк. — А де, як не в армії, потрібна медична допомога. От я і вирішила, що піду служити. Мені було багато пропозицій, але я обрала посаду санінструктора. Це мій фах і мені це ближче до душі.
Юля розуміння не мала, що таке військові служба. Зрозуміла вже під час проходження курсу молодого бійця. Дисципліна, дотримання військового статуту, фізичні навантаження, тренування — до всього довелося звикати та перелаштовуватися на нове життя, військове.
Так завдяки гендерним змінам, що відбуваються у Національній гвардії та Збройних силах України, Юля отримала посаду, яка для жінок раніше була закритою.
-Я займалася спортом, тому фізичні навантаження для мене не були важкими, до дисципліни також звикати не важко. Найважче, напевне, було під час стрільби. До цього я ніколи не брала до рук зброї, але і з цим впоралася, — розповідає Юля Байдюк. — Ми прийшли служити і тут немає різниці чи ти жінка, чи чоловік. Якщо потрібно буде винести пораненого з-під вогню, ти маєш це зробити, як би це не було важко. У нас рівні права і обов’язки. Різниця лише в тому, що чоловіків значно більше, ніж жінок, але виконуємо свої завдання нарівні. Правда, чоловіки підтримують нас морально, готові завжди допомогти, у разі потреби.
Але навіть у військовій формі жінка залишається жінкою, мамою. І у місяці розлуки Юлія найбільше сумує за п’ятирічним сином Даміром, який залишився у Калинівці з бабусею та дідусем.
-Син знає, що мама далеко, вона лікує військових. Він терпляче чекає мого повернення, — каже нацгвардійка. — І я теж дуже скучаю за ним, не дочекаюсь, коли знову зможу його обійняти.
