Тамара Галицька в’яже шкарпетки для українських воїнів лише другий місяць, проте навіть за такий короткий проміжок часу зуміла відправити першу посилку на фронт: понад 20 пар різного кольору та розмірів.
Перші шкарпетки на Схід Тамара Галицька вирішила зв’язати для свого сина Дениса, який з липня воює на передовій, адже холодна зимова пора невпинно наближалась, а в'язані вовняні шкарпетки військовим статутом не передбачені. Коли хлопець почув мамину ідею, то попросив її також зробити ще декілька пар для своїх колег. Тамара Петрівна не лише виконала прохання свого сина, але й примножила його:
- В першій посилці я відправила десь 23 пари. Звичайно, цього не вистачило геть усім його побратимам, але роблю усе, що в моїх силах. Я ж серцем відчуваю, що їм там холодно, хоча він часто відповідає, що у них все добре, - бідкається Тамара Галицька. - Шкарпетки – це найменше, чим я можу їм допомогти. До того ж, син каже, що саме допомога волонтерів та небайдужих громадян є неоціненною для захисників.
Тамара Галицька
У кімнаті, яка стала для Тамари Петрівни майстернею, багато що свідчить про творчу натуру господині: на стінах поруч із іконами висять вишиті бісером картини, сумки власного виробництва та яскрава лампа, що дозволяє працювати жінці у будь-яку пору доби.
- Нитки для шкарпеток зазвичай купую за власні кошти, хоча останнім часом знайомі та рідні приносять мені старі в’язані речі: светри, кардигани та інше. Я їх розпускаю, а потім в’яжу із них шкарпетки. Одну пару роблю десь за один день, коли маю вільну хвилинку. Хоча, направду, нині я свої справи та інше в’язання відкладаю на потім, а всі сили витрачаю саме на теплі зимові шкарпетки, - каже Тамара Петрівна.
- Роблю шкарпетки різного розміру та кольору. В сина 41 розмір ноги, а я в’яжу і 45-й, і 39-й – які тільки можу. Деякі роблю спеціально для дівчат, м’якенькі та не дуже високі. Окрему увагу приділяю кольорам: перші пари робила з усього, що було під рукою, проте для цього наступної посилки спеціально купила нові нитки: темнозелені, блакитні, жовті та інші. Хотіла зробити декілька синьо-жовтих пар, проте син мене відмовив: каже, що якщо не дай Бог хтось у таких шкарпетках потрапить у полон, то йому може бути дуже через це погано, - розповідає пані Тамара. – А техніка в’язання у мене класична, лише трохи доповнена. До звичайної в’язальної нитки додаю тоненьку ниточку для шиття, адже це робить шкарпетки міцнішими та більш стійкими до навантажень. Особливо укріплюю «п’ятку», але в’яжу дуже акуратно, аби шкарпетки були зручними й не натирали ніг. У цій справі важливо зробити пару шкарпеток не лише швидко, а головне комфортно.
Син Тамари Петрівни – Денис Галицький – змалку прагнув стати військовим та багато працював, аби втілити свою мрію у життя. Спершу навчався у школі №3 м.Калинівки, потім закінчив Калинівський технологічний коледж, а вже тоді потрапив на строкову службу в армію. У 2014 році він продовжив навчання у військовому коледжі у Львові, а після – у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після завершення навчання, Денис продовжив службу у Яворові, звідки й потрапив на Схід командиром одного із взводів на «нулі».
Денис ГалицькийФото: Особистий архів Т.Галицької
Про те, що син воює на фронті, Тамара Галицька дізналася з випуску новин на одному з телеканалів, коли Денис давав коментар про обстріли на фронті. Жінка зізнається: вони з чоловіком були переконані, що Денис працює у військовій частині на Львівщині, тому ця новина їх, м'ягко кажучи, спантеличила.
- Після закінчення навчання в академії, Денис пішов працювати у Яворів за спеціальністю. В той час я була на заробітках у Польщі, але ми постійно спілкувались в телефонному режимі, проте я навіть гадки не мала, що син вже на передовій. Вже після того, як повернулася додому, якось увечері дивилася з чоловіком телевізор. Аж тут в репортажі з фронту на екрані з’являється знайоме обличчя. Телефоную до нього, а він пояснює, що не хотів казати, щоб я не нервувала. Звичайно, ми з чоловіком розсердились не на жарт, проте швидко заспокоїлись, - ділиться переживаннями Тамара Петрівна. - Тепер я його постійно запитую як справи, прошу щоб зателефонував при можливості, а він мене заспокоює, пише мені щодня: «Мам, у нас все добре. Я тебе дуже сильно люблю.» Ну і як я можу на нього злитись? Це ж моя дитина. Навіть про обстріли він повідомляє у жартівливій формі: каже, гриби збирають. Чую, що там, на іншому кінці слухавки щось сильно гримнуло, а він відповідає: «Це відро із грибами впало.»
Шкарпетки для захисників
В’язання шкарпеток стало для Тамари Галицької не лише способом допомогти сину та іншим українським воякам, але й справою, яка допомагає заспокоїтись та відвести душу від переживань. Таким чином матеріалізується її материнська любов до сина та усіх, хто поряд з ним на фронті. «Вони усі для мене рідні,» - каже Тамара Галицька.
- Буває, сиджу тут, в’яжу і починаю плакати. Чоловік питає, чи все добре, може щось не виходить, проте він це не зовсім може зрозуміти, глибокі материнські почуття, які мене у ці хвилини торкаються. Він і сам переживає, але усе тримає в собі. А я плачу, сльози падають на в’язання, а думаю собі: «Хай краще сльози падають на шкарпетки, аніж снаряди на наших захисників.»
