Днями мережу облетіли слова Головнокомандувача Збройних сил Валерія Залужного, який наголосив на неоціненному внеску в захисті України жінок, які служать і працюють у ЗСУ.
«Тисячі жінок, які сьогодні служать і працюють у Збройних силах України, роблять неоціненний внесок у захист нашої держави. Повага і вдячність кожній із них», – зазначив Валерій Залужний.
Жінки служать не лише у Збройних силах, а й у Національній гвардії, Національній поліції. Вони виконують різноманітні завдання з захисту країни, порятунку поранених, охорони громадського порядку, розкриття злочинів, інформаційної безпеки - роблять глобальний внесок у нашу спільну перемогу над ворогом.
Калинівка.Сіty підготувала історії трьох калинівчанок, які служать у складі Національної поліції, Національної гвардії та Збройних сил України.
Поліцейська Вікторія Буяльська: «За ці кілька місяців по-справжньому зрозуміла, що таке відповідальність»
Вікторію Буяльську у Калинівці знають як талановиту волейболістку, яка неодноразово здобувала титул чемпіонки Вінницької області, була переможницею Шкільної ліги України. Проте після школи вирішила пов’язати своє життя із службою у Національній поліції.
За її словами, ця ідея виникла цілком спонтанно.
- Остаточно із професією я визначилась під час новорічних свят, за пів року до початку вступної кампанії. Варіант зі службою у поліції прийшов сам собою, і більше свого вибору не змінювала, - каже Вікторія Буяльська. - Навіть від дівчат в академії чула, що вони обрали навчання в органах через красиву уніформу, але це зовсім не про мене, я прийшла сюди заради іншого.
Вікторія Буяльська
У 2018 році Вікторія Буяльська вступила до Національної академії внутрішніх справ у Києві, де навчалась на слідчу. Каже той час був одним із найкращих періодів у її житті.
- В академії я провела чудесні три з половиною роки. Перші два мене більше знали як Буяльську-спортсменку, адже я багато часу присвячувала саме спортивним заходам, а вже із третього курсу я зацікавилась науковою діяльністю, досліджувала боротьбу із наркозлочинністю в інтернеті. Круглі столи, захисти, інтелектуальні конкурси на знання права стали невід’ємною частинкою мого життя, і мені це дуже подобалось, - каже Вікторія.
Проте повністю завершити навчання Вікторії не вдалось. Вранці 24 лютого її розбудили рідні та повідомили, що росія напала на Україну. О 7-й ранку дівчина прибула до відділення поліції у Калинівці, де саме проходила практику із середини січня.
- Звісно, спершу було страшно, тоді усім було страшно. Але я боялась скоріше не за себе, а за своїх рідних. Взагалі, у той момент навіть не вірилось, що все це насправді, все це відбувається з тобою, - згадує Вікторія. - У перші дні великої війни я мало спала, адже багато часу проводила у відділку, а у той момент, коли випадало кілька годин побути вдома, завжди існувала ймовірність, що мене можуть викликати на роботу. Ми й досі працюємо у посиленому режимі, проте за ці кілька місяців я пристосувалась до такого режиму служби.
Через вторгнення росії достроково завершилось навчання в академії, на початку березня Вікторії достроково присвоїли звання лейтенанта та призначили на посаду слідчої відділення №1 Хмільницького районного відділу поліції.
- Війна та дострокове звання змушують швидше адаптуватись до реальної роботи. Звісно, бувають помилки через брак досвіду, проте за ці кілька місяців я по-справжньому зрозуміла, що таке відповідальність, -- каже Вікторія Буяльська.
Нацгвардійка Наталя Кравчук: «Усвідомила, наскільки страшна ця війна, коли загинули хлопці з нашої частини»
Калинівчанка Наталя Кравчук у 35 років вирішила кардинально змінити життя: покинути роботу у банку, підписати контракт і стати військовослужбовицею Національної гвардії України.
- Про службу в армії я мріяла ще у старших класах школи, проте, коли прийшов час обирати університет та спеціалізацію, то батьки моєї думки особливо не запитували. Таким чином я 4 роки вивчала облік та аудит, - розповідає Наталя Кравчук. - Потім знайшла роботу у банку, тут працювала касиром. Робота хороша, проте з часом я зрозуміла, що хочу нового виклику, і згадала про своє давнє бажання спробувати себе в армії.
Наталя Кравчук
Наталя каже, що після десяти років роботи у банку змінити вид діяльності для неї було не складно, проте справжнім випробуванням стала реакція найближчого оточення.
- Чоловік спершу був проти. Я навіть точної причини не знаю, доводиться лише здогадуватись, проте налаштований він був категорично, - каже Наталя. - З батьками все було простіше: по-перше, я вже доросла, щоб приймати власні рішення, а по-друге, на той момент у Нацгвардії служила моя сестра, тому батьки спокійніше сприйняли мій вибір. Здивовані були й на роботі, дивились на мене «квадратними» очима, мовляв, навіщо це мені потрібно.
Службу у Нацгвардії Наталя розпочала у лютому 2016 року, вже під час російсько-української війни. Хоча посада, яку вона мала обіймати, пов’язана із фінансами та не потребує певного рівня фізичної підготовки, разом із іншими пройшла так званий «курс молодого бійця» та склала присягу, як й інші військовослужбовці.
- Чесно, ніколи би не могла подумати, що буду у 35 років бігати по полігону із автоматом через плече. Проте ви навіть не уявляєте, як мені це сподобалось, я сама із себе дивувалась, що змогла це зробити,- згадує військовослужбовиця - Звісно, інколи було важко, як не крути, фізична втома брала своє. Проте я чудово себе почувала і розуміла, що все це - моє.
Останні 6 років Наталя Кравчук працювала у відділі фінансового забезпечення військовослужбовців, старанно виконувала свою роботу та була щаслива, що змогла втілити у життя свої юнацькі мрії. Проте 24 лютого 2022 року о 5-й ранку її світ поділився на «до» та «після», на роздуми про те, чи побачить вона ще колись свого чоловіка, двох синів, батьків та друзів.
- Взагалі, я погано пам’ятаю перші дні після 24 лютого, лише епізодами, а все інше - в тумані. Проте неможливо забути, як наші люди вмить мобілізувались та об’єдналися. Мене неймовірно дивувало, як багато чоловіків прийшли до воріт частини, аби стати на захист України, - згадує Наталя. - Серед них був чоловік, який за кілька днів до початку широкомасштабного вторгнення звільнився із нашої частини, а 24-го він одним із перших попросився назад. Багато людей просто приносили їжу, консервацію, теплий одяг, і я не вірила власним очам і тому, що наші люди здатні вмить забути про чвари та образи, й об’єднатись заради єдиної мети.
Наталя Кравчук згадує, що у перші дні повномасштабної війни вони разом із колегами з фінансового відділу були готові їхати боронити Україну на фронт, а у робочому кабінеті поруч із комп’ютером, принтером та факсом незмінним атрибутом стали автомат, бронежилет та каска.
- По-справжньому я усвідомила, наскільки страшна ця війна, коли загинули перші хлопці з нашої частини, - каже Наталя. - Я ж бачила, як вони виїжджали на техніці, і знала, що вони мають обов’язково повернутися. На війні загинув один із військових, якого я добре знала, ми спілкувались на роботі. Він загинув на Київщині у перший місяць після вторгнення росіян, я була в нього на похороні і бачила його тіло, проте досі я в це не можу повірити, що він не повернеться в частину.
У перші дні після вторгнення російських загарбників у Наталії, як і в інших жінок, які служать у цій частині, була можливість покинути службу: таку опцію запропонували жінкам, у кого є діти до 14 років. Наталя Кравчук на хвилинку погодилась із цим, проте по дорозі до штабу усвідомила, що не може покидати службу саме в такий час.
Військова журналістка Олена Гаврилюк: «Ми працювали без вихідних…, 24 на 7»
Стати журналісткою Олена Гаврилюк хотіла ще у школі. Вона писала вірші, різні тексти і мріяла, що колись стане «акулою пера».
Ще школяркою Олена почала співпрацювати з газетою «Крила України», яка висвітлювала діяльність Повітряних сил Збройних Сил України. Тут вона вперше познайомилась з військовою журналістикою, що згодом вплинуло на її життєвий вибір.
- У газету я надсилала свої доробки, які інколи публікували на сторінках видання. У редакції познайомилась із військовою журналісткою, випускницею Військового інституту КНУ імені Шевченка, яка багато розповіла мені про цю професію та цей заклад. Після цього знайомства я вирішила, ким хочу бути. Окрім цього, мій тато також був військовим, і цей факт, звичайно, вплинув на мій вибір, - розповідає Олена Гаврилюк.
Олена Гаврилюк
Олена не лише добре вчилася, успішно склала тестування, із золотою медаллю закінчила школу, але фізично та психологічно готувалася до вступу у військовий виш - вставала вранці, робила гімнастику, щодня пробігала три кілометри - докладала максимум зусиль, щоб Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка став реальністю, а не залишився нереалізованою мрією.
Зарахування до військових навчальних закладів відбувається раніше, аніж завершується вступ у цивільних вишах. Тому вже у середині липня, коли дехто з однолітків ще вагалися із вибором місця навчання, Олена проходила курс молодого бійця.
Дівчина каже, що тоді чимало її однокласників довго не могли звикнути до того, яку спеціалізацію та виш вона обрала.
- Моїм друзям у Калинівці були складно зрозуміти, як можна вчитися 6 днів на тиждень, коли ти обмежена в своєму пересуванні, коли тебе не відпускають додому на вихідні, що таке ходити в наряди. Людина, яка не має жодного стосунку до армії, не завжди може це зрозуміти, для неї це дивно, та й мені складно пояснити їй усі ці тонкощі, - каже Олена. - На момент вступу я й сама не розуміла, на що я саме йду. В мене були якісь власні уявлення, які часто опиралися на телевізійну картинку. Так от, виявилось, що реальність зовсім не така, як у серіалах, й перші пів року я адаптовувалася до цього способу життя, вливалась в армійське життя і це було важко. Навчання змінило мене: я стала сильнішою, навчилась розуміти, чого я хочу, стала впевненою у собі особистістю, цілеспрямованою та відповідальною. Навіть батьки кажуть, що у мене дуже змінився характер.
Навчання в інституті не лише допомогло Олені опанувати омріяну професію, але й подарувало унікальний досвід: вона двічі входила до когорти курсанток, яким випала честь марширувати Хрещатиком під час парадів з нагоди святкування Дня Незалежності у Києві.
Після закінчення вишу, у грудні минулого року Олена Гаврилюк почала працювати на Центральній телерадіостудії Міністерства оборони України у Києві. Тут, у столиці, дівчина й зустріла початок повномасштабного вторгнення російських окупантів.
- Я прокинулась зранку від якихось побічних звуків. Як потім виявилось, це були вибухи від російських ракет. Спросоння я подумала, що це хтось гупає дверима автомобіля на подвір’ї мого будинку. Паніки у мене не було: завчасно була спакована «тривожна валізка» та необхідний запас їжі, документи і готівка. Я зателефонувала до найрідніших та найближчих людей, і, взявши свої речі, пішла на роботу, - розповідає Олена Гаврилюк. - Наш колектив проявив максимальну професійність та відданість справі, без паніки та хаосу ми виконували своє завдання. Ми працювали без вихідних, з’явилися нічні чергування, працювали буквально 24 на 7. Нашу роботу можна побачити у сюжетах військового телебачення.
Зараз Олена воює на інформаційному фронті російсько-української війни, а її тато зі зброєю в руках захищає Батьківщину. Вона переконана, що українцям вдасться здолати ворога та повернути окуповані землі.
- Ми платимо за нашу свободу величезну ціну, і я переконана, що нам вдасться повернути усі наші окуповані території, а Україна обов’язково переможе, - переконана Олена Гаврилюк.
📌 Новини міста Вінниця та Вінницької області читайте на сайті ukr.net.
