«Багнети примкнути! Струнко! Зброєю честь!» - наказує офіцер. Солдати із роти почесної варти виконують команди не на плацу, а на встеленій квітами сільській вулиці, по якій пливе людське море. У Софіївці в останню путь проводжають Івана Левчука - українського воїна, який загинув у бою з російськими окупантами на Донеччині.
Ще півтора року тому Іван сам виконував такі прийоми зі зброєю, а тепер його друзі віддають своєму побратимові останню земну шану.
-Шістнадцять місяців біда обходила нашу громаду, - каже сільський староста Валерій Пачевський. - Хлопці отримували поранення, але досі усі були живі. А зараз хоронимо золоту дитину. В селі, напевно, не знайдеться жодної людини, яка б сказала погане слово про Івана. Це був вихований приємний у спілкуванні, активний у житті громади хлопець.
Іван Левчук
Цілий тиждень у Радівці та Софіївці сподівалися, що звістка про загибель Івана виявиться чиєюсь помилкою. На жаль, цього не сталося, натомість рідні воїна отримали сповіщення, що їхній син і брат Іван Левчук загинув 23 червня від отриманих поранень під час мінометно-артилерійського обстрілу поблизу села Званівки Бахмутського району на Донеччині, мужньо виконавши військовий обов’язок із захисту України.
У травні Іванові виповнилося двадцять п’ять років. Йому тепер назавжди двадцять п’ять.
-Іван був порядним, гарно вихованим хлопцем, - розповідає про загиблого воїна колишній директор Радівської школи Леонід Барановський. - Займався спортом, добре грав у волейбол.
Іван був обдарованим хлопцем - окрім занять спортом, він також гарно співав, без його участі не обходився жоден концерту селі чи школі, він був лавреатом районного молодіжного фестивалю «Зорепад».
Після закінчення факультету фізвиховання Вінницького педуніверситету Іван Левчук працював у рідній школі вчителем фізичної культури та захисту Вітчизни.
-Іван, попри те, що працював у селі, був вчителем, а відповідно мав право на відстрочку від призову, після двох років роботи у школі пішов служити строкову службу, - каже Леонід Барановський. - Він мав атлетичну тілобудову, гарно складений, високого зросту, то ж не дивно, що такий красень служив у Окремій президентській бригаді імені гетьмана Богдана Хмельницького.
Іван служив у роті почесної варти, куди відбір особового складу передбачає неабиякі вимоги. Раніше він з товаришами брав участь у різноманітних церемоніях, а тепер побратими несуть труну з тілом Івана на своїх плечах. А позаду них сотні людей, які прийшли провести в останню земну путь свого односельчанина, друга, однокласника, вчителя.
Іван ще не встиг одружитися, створити власну сім’ю, а тому за народним звичаєм його хоронять як нареченого - з гільцем, весільним короваєм - а ще як воїна - військові несуть малинового берета і знамено, підрозділу, у якому служив Іван.
Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, Іван Левчук перебував на строковій службі і разом з підрозділами бригади став на захист рідної землі від ворога, згодом підписав контракт зі Збройними силами і до загибелі боронив Україну.
-Сьогодні уся наша освітянська спільнота у скорботі. Вся громада у скорботі. До служби в армії Іван, Іван Миколайович, працював у школі, його дуже любили діти, поважали колеги. Зараз навіть важко підібрати слова, щоб описати той біль, який переживає, напевно, уся громада, - каже колишній класний керівник Івана, а нині директорка місцевого ліцею Світлана Славінська. - Низький уклін його батькам, котрі виховали таку прекрасну людину, мужнього воїна і патріота. Він житиме у наших серцях.
Почорнілий від горя стоїть Іванів батько, ридають мама і сестра, плачуть чи не усі, хто проводжає воїна, адже таким молодим Іван покидає цей світ.
Не стримують емоцій навіть військові. Кожен з них припадає на коліно перед домовиною з тілом Івана, хтось щось тихенько шепоче, хтось поплескує долонею по віку, ніби плескає по плечу свого друга, а хтось, не соромлячись, плаче.
Іван був добрим товаришем, вірним побратимом, мужнім воїном. Вічна йому пам’ять!
