Площа перед старостинським округом і будинком культури в Уладівці Іванівської громади поволі наповнюється людьми. Мешканці села різного віку прямують сюди із квітами, прапорами, саморобними плакатами. Вони йдуть на зустріч із українським воїном, уродженцем Уладівки Юрієм Дячинським, який повертається у рідне село після російського полону.
«З поверненням додому» - такий саморобний плакат у кольорах державного прапора тримає Інна Янкова.
-Моя донька навчається в одному класі із племінником Юрія і ми з нею зробили цей плакат, щоб привітати ним нашого воїна на рідній землі, - каже жінка.
-Ми добре пам’ятаємо, як Юра у лютому 2022 року разом із товаришем прийшов у старостинський округ, худенький, із рюкзачком за плечима, і сказав, що хоче йти захищати Україну, - пригадує працівниця старостинського округу Віра Білоус. – Дуже раді, що тепер Юра повертається додому.
-А мені пам’ятні навчально-польові збори, які ми проводили навесні 2013 року, пригадує директор місцевого ліцею Олександр Масний. – На тих зборах я добре запам’ятав Юрка. Там були хлопці набагато кремезніші, вищі, потужніші за Юрка, але ніхто з них не метав гранату дальше, ніж він. Ми не фіксуємо рекорди школи, але я переконаний, що ні до, ні після Юрка ніхто далі гранати далі у нас не метав. Сподіваюся, йому це стало в пригоді, хоча тоді ніхто не думав, що це може пригодиться на війні.
Аж ось над площею лунає таке очікуване «Їдуть!».
З-за повороту спочатку з’являються хлопці на мотоциклах із синьо-жовтими і червоно-чорними прапорами, такий місцевий кортеж, а потім зі автомобіль, у якому додому повертається Юрій Дячинський.
Юрій Дячинський
Юрій Дячинський у ворожому полоні перебував два роки і два місяці, з березня 2023 року. У травні нинішнього року у рамках обміну «1000 на 1000» Юрій разом із іншими українськими військовими повернувся додому.
-Якими були ці два роки, словами не переказати, - каже мама Юрія Тетяна Дячинська. –Ми чекали, вірили, молилися. Слава Богу, що дочекалися. Син живий, не зовсім здоровий, але надзвичайно раді, що Юра нарешті вдома.
В обіймах батька
Третього липня Юрію виповнилося двадцять дев’ять років. Тепер він матиме нагоду відсвяткувати день народження у колі рідних, які так чекали його повернення. Мама воїна каже, що приготувала для Юрія український борщ з м’ясом, щоб син сповна відчув, що він уже вдома.
Тільки Юрій вийшов із машини, як уладівчани, утворивши живий коридор, почали радісно вітати воїна.
-Вітаємо вдома, Юро! -Дякуємо! -Вітаємо! – лунало над площею.
Рідні, друзі, знайомі один за одним підходили до Юрія і вітали з поверненням - обіймали його, дарували квіти, дякували за його мужність і терпіння. Квітів було стільки, що Юрію із пошкодженою лівою рукою було важко їх тримати.
-А це тобі, мамусю, за виховання сина, - казали землячки, даруючи квіти мамі воїна.
Квіти для матері воїна
Староста села Сергій Паранюк зустрів Юрія короваєм і огорнув воїна прапором.
Перша вчителька і класний керівник Юрія Надія Прохорова та Лариса Веселюк подарували йому солодкого букета. А настоятель місцевого храму Успіння Богородиці Православної Церкви України протоієрей Богдан Бабій благословив Юрія і поцілував йому руку.
-Ми звикли, що миряни цілують руку священникові, - каже заступник сільського голови Ігор Лановий, - а тут сталося навпаки – панотець поцілував руку воїна. У цьому поцілунку вся наша вдячність, вся наша любов.
Люди, які зустрічали Юрія Дячинського, хором проспівали Гімн України, а потім рушили до стели на честь загиблих на війні з росією земляків.
Тут уладівчани віддали шану загиблим захисникам, проспівали їм «Вічну пам’ять». Усі квіти, якими уладівчани зустрічали Юрія, родина Дячинських поклала до підніжжя стели.
Коли вшановували пам’ять загиблих земляків, на очах Юрія Дячинського, який до цього посміхався односельчанам, з’явилися сльози.
Він побачив, скільки земляків, його знайомих, серед яких і його друг, полягли на війні з росією за той час, що він був у полоні.
Розмова з мамою
Коли зустріч закінчилася і люди почали розходитись, вдалося кількома словами перекинутися із Юрієм.
- Звісно, я не очікував на такий теплий прийом. - зазначив він. - Дуже зворушений. Емоцій стільки, що мову як відрізало, і я навіть від хвилювання нічого не зміг сказати землякам. Дякую усім!
