Від своєї першої ляльки, білосніжної весільної сукні чи не кожна дівчинка, дівчина мріє про материнство. Але шлях до материнства не завжди легкий і не кожному він дається так просто.
У День матері Калинівка City підготувала історії двох жінок, які у своєму житті подолали не одну перешкоду. У кожної з них своє життя, своя доля, і кожна з них з гордістю може промовити: «Я — щаслива мати».
Мої сини — моя гордість і моє щастя
Серед десятків старих фотознімків, які зберігає Людмила Реліцька, один — дуже зворушливий. На ньому усі її сини вишикувалися у ряд. Усі високі, стрункі, вродливі — це її гордість та щастя, її п’ять синів.
-Ми з чоловіком навчалися в одному класі, потім у Вінницькому медінституті, а після закінчення вишу знову повернулися у рідну Корделівку, — розповідає Людмила Костянтинівна. — Віктор спочатку працював головним лікарем у нашій амбулаторії, потім перейшов на швидку допомогу, а я двадцять п’ять років пропрацювала лікарем-педіатром. Ми любили дітей та хотіли велику родину. Бог нам так і дав.
Першим на світ з’явився Андрійко, потім Костянтин, Борис, Олександр і наймолодший Володимир.
-Володимир народився першого травня 1986 року. Я зранку була на параді, ніхто ж нам не зізнавався, що стався вибух на Чорнобильській атомній станції. Цілий день я була на вулиці, а ввечері стало зле, довелося швиденько діставатися у лікарню, — розповідає жінка. — Поки народжувала, односельчанка, яка була на той час теж у пологовому, простояла біля дверей пологового залу і все просила: «щоб Бог дав нашій дохторші дівчинку, бо вже чотири хлопці має». Але Бог знову дав хлопчика. Проте для мене не було різниці дівчинка чи хлопчик, я раділа народженню кожної дитини.
Сімейне щастя родини Реліцьких тривало ще сім років. Коли наймолодший Володимир пішов у перший клас, важко захворів Віктор Вікторович і його життя згасло за два місяці.
-То було жахливо, — про ті страшні дні жінці і досі важко згадувати. — Чоловік танув на очах, у нього виявили саркому і врятувати його було неможливо. За ним потрібний був догляд, було важко дивитися на його муки та ще й щоразу треба було добиратися в місто, щоб отримати чергову дозу наркотиків. Видавали лише по дві ампули, тому часто треба було їхати за новими. Коли чоловік помер старший син тільки закінчив Калинівський технікум, наймолодший — пішов у перший клас, решта — також школярі. Треба було ставити усіх на ноги.
Після смерті батька сини ніби подорослішали, вони в усьому допомагали матері. Разом тримали господарство — свині, птицю, щоб забезпечувати себе продуктами. Людмила Костянтинівна працювала на півтори ставки. То були нелегкі часи для матері і синів.
-Так і жили. Якось я почула, як одна вчителька бідкалася, що як мені вдається на одну зарплату одягнути п’ятьох дітей, нагодувати, бо вони були одягнуті не гірше від інших, — каже Людмила Костянтинівна. - Ми старалися економити, свої покупки планували. Тоді учні ходили в школу у шкільній формі, тому їх було легше одягнути. Костюма вистачало на два роки. У їжі вони також були неперебірливі. Це сьогодні, коли приходять онуки, кожному готую в окремій каструльці, бо той не їсть того, а той того. Мої хлопці їли усе. Не перебирали харчами. А коли було треба, то і самі могли приготувати.
Хлопці росли і однієї заробітної плати матері ставало замало. Тому як тільки лікарка заробила необхідний медичний стаж, вона вирішила їхати на заробітки в Італію.
-Це було наше спільне рішення, інакше на той час не було можливості вижити. У 2001 році померла моя мама, я зробила роковини і поїхала на заробітки в Італію, — Людмила Костянтинівна згадує непрості заробітчанські будні. — Було важко фізично, але ще більше було важко морально. До цього ми майже ніколи не розлучалися більше ніж на один день, а тут поїхала на кілька років. На всьому старалася економити, не економила тільки на розмовах з дітьми. На місяць десь сто євро витрачала на картки, щоб зателефонувати хлопцям.
Перша зустріч з синами відбулася через три з половиною роки, коли заробітчанці вдалося легалізуватися. Тоді Борис і Олександр познайомили матір зі своїми нареченими і в один день справили весілля.
Сімнадцять років Людмила Костянтинівна відпрацювала в Італії. За цей час її хлопці встигли отримати освіту, одружитися, у них народилися діти і тепер вона не лише щаслива матуся, а й багата бабуся — має дев’ятьох онуків. Зустріла жінка і свою другу долю — Василя Олексійовича, з яким живе у щасливому шлюбі. Указом Президента України Людмилі Реліцькій присвоєно звання «Мати героїня», але найбільша нагорода — це любов її дітей.
-Я — щаслива мати, — каже вона. — Не уявляю як би я жила без своїх синів. Сьогодні Костя живе з родиною в Італії, Андрій — в Росії, а Борис, Олександр та Володимир — в Корделівці. Ми часто зустрічаємось, разом збираємося за родинним столом на свята. Цьогорічний Великдень став винятком. Через карантин діти вирішили залишитися вдома, то я цілий день просиділа біля вікна. Так важко було на душі. Але карантин мине і ми знову збиратимемось разом.
У мене є мама, а іншої мені не треба
Анастасія Грепечук усе життя мріяла про велику сім’ю, про багато дітей, які будуть звеселяти батьків. Але після одруження з’ясувалося, що дітей у родині бути не може.
-Ми прожили сім років, але діток так і не нажили. А так хотілося відчути материнське щастя. Тому ми переговорили з чоловіком і вирішили всиновити дитину, — розповідає Анастасія Грепечук. — Ми написали заяву і невдовзі нам повідомили, що в пологовому є немовля від якого відмовилась мати. Мені навіть не показали дівчинку, а я вже почала збирати необхідні документи, скуповувати речі для немовляти. Переживала тільки про те, чи зможу стати хорошою матір’ю. На той час ми з чоловіком почали будувати свій будинок. За день набігаєшся, наробишся, що відразу падаєш на подушку і засинаєш — хоч танки запускай, нічого не чую. Тому хвилювалася, як буду вставати до дитини. Любов до донечки відчула відразу, як тільки лікарі передали мені в руки мою крихітку. Вона народилася малесенькою, усього два кілограми триста грамів. Ми принесли її додому, а вона, ніби все розуміє, роздивляється кімнату, нас. З першого дня я прикипіла до неї душею, просиналася від кожного її руху чи плачу.
Маленька Наталочка відразу ж стала улюбленицею батьків, їх втіхою і розрадою.
Анастасія Дмитрівна з донечкою Наталею
-Наташа не кровна наша дитина, але вона дуже схожа на чоловіка і зовнішньо, і характером, — продовжує жінка. — І він в неї душу вкладав, щоразу привозив доньці гостинчики від «зайчика».
Донька тішила батьків, але душа не заспокоювалася, хотіла більше дитячого галасу у будинку. Тому Анастасія Дмитрівна та Григорій Кирилович знову подали заяву на всиновлення. І через три з половиною роки їм повідомили, що в пологовому відділенні знову є відмовна дитина.
-Я дуже хотіла ще одну дівчинку, а виявилося, що це хлопчик, — розповідає Анастасія Дмитрівна. — Але коли я побачила його, покинутого, безпомічного, тільце запріло, бо ніхто за ним належно не доглядав. Серце не витримало і ми знову почали готувати документи на всиновлення.
Так у Наталочки з’явився братик Сергійко, а у батьків синочок. Батьки тішилися своїми дітками, старалися не обділити увагою, потішити обновками та гостинцями. А от «добрі» люди не марнували часу. То хтось один, то інший та й уколить дитя, що воно не рідне батькам.
Мама та її діти
-Дітям казали, а вони не вірили, бо ніколи не відчували себе чужими. Коли доньці виповнилося шістнадцять їй знову хтось розказав правду. І тоді вона запитала мене, чи правда, що вона мені не рідна, — жінка стримує хвилювання. — Я саме щось робила, кажу, що почекай, я закінчу і ми поговоримо. Коли звільнилася, розповіла їй усю правду. Ми з нею проплакали усю ніч. А потім донька сказала, що вона мене дуже любить, але хоче знайти рідну матір, щоб подивитися їй в очі. Ми спробували відшукати, у мене була заява-відмова, де було вказано її прізвище і що вона з Нової Греблі, але пошуки були марними, найвірогідніше, що дівчина вчилася у цьому селі, а після навчання повернулася додому. А тепер, коли є більше можливостей для пошуків, донька не хоче нікого шукати. Каже, що у неї є мама і іншої їй не треба.
А от Сергій дізнався про своє всиновлення вже після двадцяти років. Реакція сина була спокійною, він навіть пожартував: «А що ти думала, що я після цього візьму вузлика і піду з дому?».
Діти давно повиростали й обзавелися своїми дітьми. Анастасія Дмитрівна та Григорій Кирилович мають шестеро онуків. Разом пережили багато радості та бід, і у такі хвилини завжди раділи чи сумували, як одна велика родина.
Донька Наталя нині живе у Німеччині, син Сергій у рідних Бережанах, але родинні зв’язки не можуть розірвати ні відстань, ні час. Бабуся Настя вже відвідувала своїх онуків у Німеччині, гостювала у них два тижні, а тепер на гостину до сестри поїхав і брат.
Для своїх дітей Анастасія Дмитрівна справжня мама, яка не народила їх, але подарувала материнську любов і турботу.
